Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Наступного ранку мене мили, драїли, принаряджали, вилизували, немов колгоспну контору перед приїздом начальства. Наостанок баба дістала жовтенятську зірку із безсмертним ликом юного вождя пролетаріату Леніна і почепила на сорочку. Коли їй нагадав, що нас уже, здається, перевели у піонери, миттю знайшла шмат червоної матерії і пов’язала на шиї галстук.
— На якого фраса мені і ленінську звізду, і піонерський галстук?! — запротестував я.
— Нич, нич, Митрику, так ти випозіруєш політичєськи грамотним, — заспокоїла Фіскарошка. — Я думаю, сесе директор школи оцінить!
Почувши бабині роздуми про мій «політичеський імідж», миттю схопився дід Соломон, дістав з-під печі шкатулку і вийняв свій солдатський хрест.
— Почепи лем його, Марько, під Леніном, — простягнув бойову нагороду Соломон.
Фіскарошка висловила деякі сумніви щодо дідової пропозиції: мовляв ленінська звізда і хрест цісаря Франца Йовжки не дуже файно паруються.
— Може червена звізда і імператорський хрест і не любляться межи собою, зато випозірують єден коло другого дуже впечатляюще, — прорік, як завжди мудро, дід Соломон. — Най директор не думає, што ми є якась пуста файта. Про нас знав і пам’ятав даже сам цісар Ференц Йовжка, царствічко йому небесноє! — дід перехрестився.
Повагавшись, баба почепила мені на сорочку під ленінською зіркою цісарський хрест. І я постав у всій красі — такий собі гібрид Сов’єтського Союзу і Австро-Угорської імперії.
…Перед директорськими дверима баба, як істинна християнка, ревно осінилась хрестом, тремтячими руками постукала, і ми увійшли у кабінет. Уздрівши на порозі мене з бабою, директор такими очищами зміряв нас, ніби сповістили, що спалили храм Артеміди.
— Доброго вам здоровлічка, пане директоре! І вашим діткам щастя, і пані директорші многая і благая літ! — затарахкотіла, немов трофейний мотоцикл, Фіскарошка.
І так зігнулась у поклон, що, бачилось, зараз почне здмухувати із директорських черевиків пилюку.
— Які це вітри задули вас до нас? — запитав не вельми ласкаво директор Павло Слов’янин.
— Знаєте, пане директоре, йшли ми з Митьком маленько до куми Гітлєрки, то, думаємо, заєдно провідаємо і вас… здоровлічка пожелаємо, — не кліпнувши, солодко брехала баба.
— О, та дякую! Я саме сиджу, чорти в ребра колють — спасу нема, зараз дух із тіла вилетить. А тут ви мені здоровл’ячко принесли, — їдко промовив Сусанін.
— Йой, пане професоре, та не сміхуйтеся над худобними людьми, — схилила смиренно голову на праве плече Фіскарошка. — Аби лем вас всьо життя так родні діти любили, як ми честуємо.
— Який я вам у біса професор? — нахмурився директор.
Це була особливість баби Фіскарошки. Вона ніколи не принижувала сильного супротивника. А навпаки — потихеньку вивчала його сильні і вразливі місця, а відтак починала возвеличувати, хвалити і підносити до небесі. Із моїх спостережень, ефект у більшості випадків був вражаюче позитивним — звісно для баби Фіскарошки. Вона завжди і мене навчала: «Із сильним ворогом ніколи не воюй, а навпаки — хвали на цілий рот». На жаль, ця мудрість у моєму житті не прийнялась. Вона завжди домагалась свого, а якщо ні — то й не терпіла великої поразки.
— Професор?! — для нас ви, пане, ще більший за начальника міліції! — відповіла категорично Фіскарошка. — Бо серце маєте добре, м’яке, як у дитини, а розум твердий, як у начальника комуністичеської партії, — міцно вела своє Фіскарошка.
— Ідіть ви, бабо, до фрасової каріки, — розтанув Сусанін і кутками губ усміхнувся. — Кажіть, ліпше, що хочете?!
— Візьміть нашого Митька вп’ять до школи. Сеся дитина…
— Ваша дитина дурнувата! — різко перебив директор.
— Йой, пане професоре, то не дитина дурнувата, то наша порода така гуканувата! Ми дуже любознательні, хочеме вшитко і много знати, то все десь своїм носом на сучок напоремося, — сказала винувато Фіскарошка. — Пане професоре!
— Бабо, я вам казав — не називайте мене професором! — почервонів директор.
— Добрі, добрі, пане академіку… більше не буду, лем прийміть Митька вп’ять до школи. Він така добра дитина!
Сусанін безпорадно сплеснув руками і сказав:
— Но, тут маєш! Якщо ваш Митько така добра дитина, то, будьте добрі, розкажіть лиш про його такі ж добрі діла…
Тут уже Фіскарошка такими очиськами подивилась на директора, ніби той домагався у неї вирішення однієї із найскладніших геометричних теорем. Як шалено не вертілись її мислі по древію життя, нічого світлого у моїх діяннях не могла пригадати.
— Айбо він дуже красно співає! — раптом осяйнуло бабою. — Митьку, ану ж лем заспівай панові «Киби не Маруся, я би не женився…»
І тут же почала плескати в долоні, заохочуючи мене до співу.
— О, Господи! — підняв догори молитовно руки, щойно висвячений бабою у професора і академіка, директор. — Повісьте, бабо, колодицю на писок, бо інакше зараз я повішуся!
Проте баба загорілась, як паровозна кочегарка, й не було вже у світі сили, аби її остудити.
— Пане генерале, якшто не хочете, аби Митько співав, — мовила баба.
— О, щезло би все під камінь, я вже й генерал! — схопився за голову директор.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя», після закриття браузера.