Читати книгу - "Світова гібридна війна: український фронт"

Кризу навколо Украї­ни не можна розглядати як якийсь несподіваний збій світової політики, як ізольоване явище, що суперечить основним тенденціям розвитку міжнародного життя впродовж останніх десятиліть. Простежується цілий ланцюг кроків, де кожен наступний так чи інакше підривав основи міжнародного права й роль Ради Безпеки ООН зокрема, скорочував можливості для багатосторонніх дій, виправдовував застосування військової сили тощо. «Україн­ська криза» наочно продемонструвала всю крихкість і ненадійність існуючих інститутів євроатлантичної безпеки. На жаль, можна констатувати, що сьогодні в Європі не діє жодна угода про контроль над звичайним озброєнням та збройними силами[30].

Під час підготовки Будапештського меморандуму, за словами колишнього посла США в Украї­ні С. Пфайфера, великим питанням було, який термін вжити — guarantees чи assurances, оскільки перший використовувався для надання гарантій членам НАТО, що передбачає військові зобов’язання. Американська адміністрація не була готова надавати Украї­ні військові гарантії, тим більше, що було зрозуміло: Сенат США не забезпечить можливість ратифікації договору з такими зобов’язаннями.

За твердженням С. Пфайфера, меморандум планувався як політична угода і передбачав «конкретно не визначені запевнення, але не військові гарантії». Водночас підписанти меморандуму мають чіткі зобов’язання реагувати, навіть якщо й не хочуть застосовувати військову силу. Відсутність жорсткої реакції Заходу на російську агресію проти Украї­ни, на думку дипломата, дискредитує західні безпекові гарантії та негативно впливає на стабільність режимів нерозповсюдження[31].

Стратегія україн­ської делегації під час переговорів полягала в тому, щоб кінцевий текст меморандуму мав юридично зобов’язуючий характер. Водночас партнери наполягали на політичному характері гарантій. У результаті був досягнутий компромісний варіант — міжнародно-­правова домовленість, що зафіксувала реальні політико-­правові гарантії незалежності, суверенітету і територіальної цілісності Украї­ни та встановила спеціальний механізм дипломатичного захисту в разі їх порушення.

Важливим міжнародно-­правовим підтвердженням чинності та обов’язковості для виконання сторонами (зокрема Росією) Будапешт­ського меморандуму є два офіційних документи ООН:

1) документ Генеральної Асамб­леї і РБ ООН А/49/765*S/1994/1399* від 19 грудня 1994 р. у формі листа від імені постійних представників Украї­ни, Великої Британії, РФ і США (А. Зленка, Д. Ханная, С. Лаврова і М. Олбрайт) до 59-­ї сесії ГА з проханням поширити текст Будапештського меморандуму як офіційного документа Генеральної Асамб­леї і Ради Безпеки ООН;

2) документ постійно діючої Конференції ООН із роззброєння CD/1285 від 21 грудня 1994 р. у формі листа постійних представників зазначених чотирьох держав на цій конференції з проханням реєстрації Будапештського меморандуму та супровідного листа як «офіційних документів Конференції з роззброєння та їхнього розповсюдження серед усіх держав…, що беруть участь у роботі конференції».

Отже, представляючи Будапештський меморандум як офіційний документ найвпливовішої міжнародної організації у світі, якою є ООН, держави — учасниці цього міжнародно-­правового документа підтвердили його чинність та обов’язковість.

Тому не можна не погодитися з думкою відомих україн­ських експертів щодо того, що «нам потрібні не стільки … підписи на деклараціях, скільки справжня, відчутна допомога… Будапештський меморандум перетворився на нічого не вартий папірець. А які під ним стояли підписи!.. То чому ж ми думаємо, що й інші поважні договори не можуть розсипатися у зіткненні з обставинами?»[32]

Абсолютно справедливим є висновок: боротися треба не стільки за вступ до НАТО, скільки за те, щоб Україна мала достатній оборонний потенціал і можливість оперативно залучати підтримку союзників.

Україн­ський дипломат І. Лосовський зазначає, що вимагати сьогодні від світу та Європи спеціальних юридично зобов’язуючих гарантій безпеки Украї­ни, її територіальної цілісності та непорушності кордонів неактуально, оскільки, по-­перше, час реалістичності таких вимог був упущений 20 років тому, і, по-­друге, це може спричинити хвилю аналогічних вимог з боку інших держав так званої сірої зони, які не входять сьогодні до систем колективної безпеки.

Єдиним ефективним шляхом вирішення гострих безпекових проб­лем, які постали перед Україною, є кардинальне нарощування власних оборонних та безпекових потужностей і продовження активної інтеграції з євроатлантичною системою колективної безпеки[33].

Усвідомлення всіма міжнародними акторами вже сформованого у сучасному світі нового гібридного світоустрою є найпершим завданням у пошуку сучасних міжнародно-­правових безпекових формул. Боротьба за правильне розуміння нинішніх реалій — нині чи не найголовніша запорука того, що міжнародна спільнота впорається із гібридною агресією.

Відкритим питанням міжнародного дискурсу залишається те, як світовій спільноті поводитися з Росією та її керманичем. П. Вайтєкунас, Надзвичайний і Повноважний Посол Литовської Республіки в Украї­ні  у 2010—2015 рр., вважає, що стратегія відносин між Заходом та Росією має бути такою: 1) створити успішні історії навколо Росії, розпочавши з Украї­ни; 2) відмовитися від «провокуючої слабкості»; 3) розрізняти Росію та Кремль.

Литовський дипломат упевнений, що цивілізований світ ніколи не визнає законності порушення територіальної цілісності та суверенітету Украї­ни. Безумовна світова підтримка Украї­ни переконливо відображена у резолюції A/RES/68/262 ООН. Політолог Дж. Шерр, промовляючи на конференції у Вільнюсі, зазначив, що ймовірною метою Путіна на цьому етапі є не перемога над ЄС та НАТО як такими, а радше зменшення їхньої ролі та впливу, демонстрація неспроможності ЄС та НАТО захистити Європу. Виклик Кремля демократичному світові є глобальним, тому відповідь має бути глобальною, масштабною та цілісною також.

Формула комунікації з Російською Федерацією сьогодні існує. Це міжнародні санкції. Зараз не час для односторонніх пропозицій та пошуку компромісів. Наразі Росія не готова йти на компроміс та проводити переговори, тож є сенс цінувати мовчання.

Стратегічно ситуація покращиться тільки тоді, коли Захід підтримає Україну на стратегічному рівні та інвестує в неї. Дж. Сорос написав у нарисі для New York Review of Books: «Європа має прокинутися та усвідомити, що вона атакована Росією. Допомога Украї­ні буде вважатися захисним заходом з боку країн ЄС». Сорос закликав Європу витратити 50 млрд дол. США на порятунок Украї­ни. На його думку, європейцям потрібно нарешті усвідомити, що вона не є одним з ринків, що розвиваються, — нині від успіху Украї­ни залежить майбутнє Європи[34].

Послаб­лення ролі США як «світового жандарма», зазначає президент Лондонського центру політичних досліджень Г. Лондон, призводить до необхідності створення регіональних альянсів, що можуть стати головним гарантом благополуччя в майбутньому. Ступінь ефективності НАТО був випробуваний діями РФ у Криму та на сході Украї­ни. Цей Альянс потребує реформування на основі об’єктивної оцінки сучасних загроз. Декілька європейських країн, вважає Г. Лондон, скомпрометували себе через залежність від поставок російського газу. Багато країн відчувають страх через можливість власної «фінляндизації». Саме цей страх може підштовхнути деякі європейські краї­ни до мобілізації у нові альянси[35].

Примітки

[1] How to be good neighbours [Електронний ресурс] // The Economist. — 2014. — March 01. — Режим доступу : http://www.economist.com/news/europe/21597948-­ukraine-­biggest-­test-­eus-­policy-­towards-­countries-­its-­borderlands-­how-­be-­good ; Nicu Popescu. First lessons from the Ukrainian Crisis / European Union Institute for Security