Читати книгу - "Музей покинутих секретів"

Клацнув затвор: то «Стодолин» охоронець «Левко» дослав набій у цівку. І для чогось звівся на ноги — напівзігнувшись, низька стеля не дозволяла випростатись, — і так стояв із пістолетом у руці, мов удержував на собі цілу землю і похитувавсь під її тягарем:

— Друже командир… Друзі…

— Пождіть іще, «Левку», — сказав Адріян. — Поки маємо ще зброю, не годиться спішитися на той світ, не прихопивши з собою скілька большевицьких душ. Чуєте, як капітану Бухалову не терпиться?

— Сдавайтесь, «Кий»! Даю вам пять минут на размьшления!

— Будемо кидати гранати? — хрипло, жадібно спитав «Ворон». Адріян дивився на Гельцю. Була притомна. Сиділа не рушачись і світила з тьми очима просто на нього. На мить усі звуки пропали, він чув тільки дзвін крови в вухах. Такий тонкий, небезпечний свист.

— Прости мені, Адріяне.

Вона знала, зрозумів він. Знала, що я її люблю. Вона тут, вона зі мною. Рука в руці. Моє щастя, моя любов. Захват рвонувся в ньому, випроставсь і горів високо й рівно, мов смолоскип.

— Хай Бог простить, — відповів він — голосом свого батька, панотця Ортинського. — І ви мені простіть, Гелю. І ви простіть, хлопці, в чому прогрішився перед вами, «Вороне»… перед вами, «Левку»…

— Най Бог прощає…

— Прощаю, простіть, друзі…

— Простіть і ви мені…

— Най Бог…

Вони незграбно, як чужі, перецілувалися: кожен був уже наодинці з своїм догоряючим життям, і дотик до іншого тіла з трудом дотиравсь до свідомости — щока колюча, щока гаряча, холодна, мокра… То Гельця, зрозумів він, вона плаче: їй вернулися сльози. Текли їй по щоках цівками мокрого блиску, й він раптом пошкодував, що не встиг наостанці поголитися, — так, якби місце постою покидав по собі неприбраним.

— Я сказал — пять минут, «Кий»! Ты меня сльшал? — У крикові чувся страх. От тепер пора, подумав він.

Як у тій казці, де арідник кликав дівку в танець, а вона все барилася, поки не запіяли півні. Лише що нам півні не запіють, і підмога не прийде. Зеґарок ставав; секундна стрілка добігала кінця. Те, до чого він готувався довгі роки, підносилося перед ним велетенською, грізною стіною, величніше й грізніше за все, що він знав досі. Навіть те почуття, з яким стояв у 1943-му в лаві, коли чотири сотні УПА, прийнявши присягу, співали «Ще не вмерла…», не могло з тим зрівнятися. Ніщо не могло. І скільки не готуйся, ніколи не будеш до того готовим.

— Ви лишайтеся, «Дзвіню», — мовив він. — Лишайтеся тут. Потім вийдете до них… коли буде по всьому. Так буде найліпше.

Вона судомно розкрила рота, мов збиралася зіпнути. І враз гострий жаль до неї, що лишає її саму, відриваючи від себе, як коли би виривав із неї, повної любови, свою зболену плоть, наздогнав його і ввійшов у нього, як ніж під ребра, — і він жахнувся, опечений схованим у собі неосяжним, незмірним огромом життя.

— Все, що знаєте ви, вони й так уже знають — од нього, — він наче виправдовувався. — Від того, що ви здастеся, ніхто не постраждає.

І щойно тут угледів, що вона теж держить у руці пістолета.

— Застрельте мене, Адріяне. Дуже вас прошу.

— Ні! — сказав він.

— На Бога, зробіть це. Я боюся, що мені рука схибить.

— Ви мусите жити.

— Я не хочу.

— Гелю, — сказав він.

Вона з мукою хитнула підборіддям убік, мов не мала сили довести до кінця заперечний рух:

— Я не хочу… носити його кров…

Останні слова вона вимовила пошепки. Не знав, що на те сказати. Не був жінкою. Сила життя, що була в ній, різнилась од тої, яку чув у собі і яка гнала його на останній бій. Тільки й повторив:

— Ви мусите жити. Ви видержите, Гелю. Ви сильна.

— Я не хочу їм здаватися. Зрештою, також маю гранати, цілих дві, — і всі одночасно без слів згадали, як дарували їй у вересні на іменини «репанку»-РГД, і вона мусила те згадати, бо схлипнула, чи то засміялась нервово: — Ой Божечку, а я ж для вас усіх гостинці маю на Різдво наготовані! — і вже викидала в западаючу темінь зі свого наплечника якісь тремтячі згортки: рукавиці, шкарпетки? — щось біле спурхнуло й спало долі крилом, зачерпнувши жару, вона підхопила, стріпуючи: — А це для вас, друже командир, вберете? То Ліна, сестра, просила вам передати, я берегла до Різдва…

То була сорочка. Сліпучо-біла чоловіча сорочка з рясною, як грядка чорнобривців, вишивкою на грудях. Така, як вишивають дівчата своїм нареченим, — і трьом мужчинам од того видива на мить заперло дух: сорочка світилася в тьмі як жива, вона хотіла бути вбраною не на смерть, а до шлюбу. І раптом Адріян зрозумів, навіщо вона тут.

— Ах, бодай же вас Бог любив! — сказав, уже нічому не дивуючи: все було так, як має бути, життя, діслане до свого кінця, як набій по цівці, бігло гладко, мов із верховної волі, і все в нім вкладалося в свої пази. І дівчинка в матроському костюмчику, що, сама того не відаючи, вишила йому останню зброю, теж була тут і дивилась на нього з любов'ю. От під цією сорочкою він і вийде.

Він пояснив свій план: він оголосить, що здаються. Вийде перший, під білим прапором — під оцим-о, — взяв сорочку до рук, але вона не пахла: він перестав чути запахи, чув лиш паленизну. Сорочкою прикриє гранату — тамті не побачать, поки не оточать його впритул. Тоді трьома вибухами водночас вони зможуть знищити щонайменше десяток ворогів. А як пощастить, то й більше.

І «Стодолю» з ними, подумав він, лиш уголос цього не сказав. То було його останнє завдання, нікому іншому не міг його передоручити: мав убити зрадника. Не смів без того згинути, ані друзів відпустити в смерть: така смерть була б поразкою, на тім світі не мав би духа глянути їм в очі. А Гельця мусить лишитися тут, у криївці, Гельця мусить жити. Хтось мусить виростити наших дітей.

— Друже командир, — це знов була вона, лиш голос мала одмінений до непізнання, низький, мов перестуджений. — Дозвольте, я піду з вами

Але він уже не слухав — перед ним підносилася велетенська темна стіна, більша за все, що він здолав досі, й він сказав тій, що не пускала