Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Віка (продовження: 19.02)

Я не пам’ятаю, як вийшла з спортзалу. Можливо, Денис тримав мене за руку. Можливо, ніс на руках. Можливо, я сама — просто як привид.

У голові — білий шум. Гудів. Крутився.

Я не плакала. Мені було… пусто.

Директор сидів у кабінеті. Коли ми увійшли, він підняв погляд від паперів, спочатку з подивом, потім — з тривогою.

— Що сталося?

— Ваш учитель фізкультури щойно домагався до моєї дівчини, — спокійно, але з внутрішнім кипінням сказав Денис. — У спортзалі. Наодинці.

Директор встав.

— Що?.. Це серйозне звинувачення.

— Він закрив двері, ліз руками, погрожував. Я чула все. Я кричала, — нарешті мовила я. Голос був тихий, хрипкий. — Він… хотів, щоб я мовчала.

Директор витяг телефон.

— Я викликаю поліцію.

— Добре, — сказав Денис, стискаючи мені пальці.

А мені раптом… стало млосно. Все навколо затремтіло.

— Мені… погано, — прошепотіла я.

— Що? — Денис глянув на мене. — Віко?

— Я не хочу нервувати… не можна нервувати… — я сіла просто на підлогу, бо ноги вже не слухались. — Малюк. Я… я перенервувала.

Він опустився поруч, обійняв, провів пальцями по волоссю.

— Все добре, дихай. Я тут. Поліція вже їде. Ти не сама. Малюк не сам. Ми з вами.

— Я… я не знаю, як це сталося… — я шепотіла, втиснувшись у нього. — Я просто не думала, що таке може статися. У школі.

Директор обережно підійшов, сів навпроти.

— Вікторіє, я не дам замовчати цю ситуацію. Ви дуже хоробра, що сказали. Ми зробимо все правильно. Ви не винні. Зрозуміло?

Я кивнула. Мовчки.

За вікном вже чулись сирени.

А в мені — тільки одне:

Будь живий, малюче. Тримайся. Мама тут.