Читати книгу - "Метелик"

Ван Хюе приходить ще до світанку. Щоб виграти час, ми йтимемо, поки розвидниться. Швидко простуємо хвилин п’ятнадцять. Та раптом займається на день, і вдалині вже чути гуркіт вагонетки. Ми ховаємося в джунглі.

— Прощавай, Жане! Дякую за все, і хай тобі щастить.

Я насилу вмовляю його взяти п’ятсот франків. Він пояснив мені, як — у тому разі, коли мене спіткає невдача у взаєминах з Кюїк-Кюїком, — підійти до його села, обійти його й податися на ту стежку, де ми зустрілися. Йому доводиться ходити нею двічі на тиждень. Я тисну руку цьому благородному гвіанському негрові, і він вибігає на дорогу.

— Ходімо, — каже Ван Хюе, заглиблюючись у джунглі. Він орієнтується в них добре, до того ж тут вони не дуже густі, і ми йдемо швидко. Він не рубає своїм тесаком гілок і ліан, що стоять йому на дорозі. Він їх розгортає руками.

Кюїк-Кюїк

Менш ніж за три години ми вже біля вкритого лататтям болота. Простуємо берегом.

— Будь обережний, не ступи ненароком у твань, а то вже не виберешся, — попереджає мене Ван Хюе, побачивши, що я спіткнувся.

— Гаразд, я ступатиму слідом за тобою.

Перед нами, за якихось метрів сто п’ятдесят, острівець. Над ним здіймається дим-він, певне, валує з ями для випалювання вугілля.

Я помічаю каймана — лише очі його визирають з болота. Чим же харчується цей крокодил у твані?

Пройшовши з кілометр понад цим багнистим ставком, Ван Хюе зупиняється й на все горло заводить своєю мовою пісню. На березі острівця з’являється чоловік. Він низенький, у самих шортах. Індокитайці починають розмову. Вона триває довго, і мені вже уривається терпець, коли, зрештою, вони замовкають.

— Ходімо, — каже Ван Хюе.

Ми повертаємося берегом назад.

— Усе гаразд, це друг Кюїк-Кюїка. Кюїк-Кюїк пішов на полювання, незабаром повернеться. Треба трохи зачекати.

Ми сідаємо. Не минає й півгодини, як приходить Кюїк. Це низенький сухорлявий жовтошкірий чоловік з розумними щирими очима.

— Ти друг мого брата Шана?

— Так.

— Гаразд. Можеш іти, Ван Хюе.

— Дякую, — каже Ван Хюе.

— Постривай, на ось куріпку.

— Ні, дякую.

Ван Хюе тисне мені на прощання руку.

Кюїк-Кюїк веде мене за собою. Попереду нього йде порося, за яким він ступає слід у слід.

— Будь обережний, Метелику. Якщо бодай на крок збочиш, тебе засмокче болото. Коли що, ми навіть не зможемо допомогти один одному, бо обидва потопимося. Тут болото рухливе, тому перехід щоразу в іншому місці. Але порося завжди його знаходить. Тільки один раз мені довелося шукати переходу два дні…

І справді, чорне порося, принюхуючись, іде в болото. Індокитаєць щось каже йому своєю мовою. Мене вражає те, що тварина слухається його, мов собака. Кюїк-Кюїк роздивляється, і я теж вражено вибалушую очі. Порося переходить на той бік, ні разу не застрягши бодай на кілька сантиметрів. Мій новий друг хутенько й собі простує за ним, кинувши мені:

— Ступай у мої сліди. Треба поспішати, бо поросячі сліди швидко запливають.

Ми переходимо до острівця без труднощів. Багнюка не сягає мені вище кісточок.

Порося робить один чималий гак, потім другий — загалом понад двісті метрів. Мене градом обливає піт. Я не просто злякався — мене всього охопив жах.

Я питаю себе, чи не судилося й мені загинути так, як загинув Сільвен. Він знову постає в моїй уяві, я виразно бачу його постать, що вгрузає в болото, але Сільвенове обличчя чомусь видається мені таким схожим на моє. Як мене вражає цер перехід! Я не зможу його забути!

— Дай руку. — І Кюїк-Кюїк, цей чоловік із самих кісток і шкіри, допомагає мені вибратися на берег.

— Сюди, друже, людолови по нас не прийдуть.

— О, будь певний! — відповідаю я.

Ось ми й на острівці. У горлі мені дере від диму. Я кашляю. Дим підіймається з двох ям, де випалюють вугілля. Тут москіти нам не загрожують. Над хижкою, зведеною із сплетеного в коси листя й накритою листям, вітер підхоплює клуби диму. Перед дверима хижки стоїть той самий низенький індокитаєць, якого я бачив до приходу Кюїка.

— Добридень, Муше.

— Розмовляй з ним по-французькому, а не місцевою говіркою. Це друг мого брата.

Індокитаєць, на зріст як пів-європейця, міряє мене очима з ніг до голови. Потім, задоволений оглядом, подає руку й усміхається беззубим ротом.

— Заходь і сідай.

У хижці досить чисто. У великій каструлі на вогні щось вариться. Під стіною стоїть єдине ліжко заввишки з метр, сплетене з гілок.

— Допоможи мені сплести й для нього ліжко, щоб він мав на чому спати цієї ночі.

— Гаразд, Кюїк-Кюїк.

Не минає й години, як я вже маю ліжко. Індокитайці накривають на стіл, і ми їмо смачнющий суп і рис із м’ясом та цибулею.

Товариш Кюїк-Кюїка збуває його вугілля. Він тут не живе, і, коли споночіє, ми з Кюїк-Кюїком залишимося на острівці самі.

— Це правда, я покрав у начальника табору всіх качок, і мені довелося тікати.

Ми сидимо один проти одного, наші обличчя час від часу освітлює полум’я невеличкого багаття. Розмовляючи, ми намагаємося краще взнати й зрозуміти один одного.

Обличчя в Кюїк-Кюїка не зовсім жовте. Засмагши під сонцем, воно втратило свою природну жовтизну. Коли він розмовляє, його блискучі очі дивляться з-поміж густих зморщок просто тобі в обличчя. Кюїк-Кюїк курить довгі сигари, що їх він сам згорнув з чорного тютюну.

Я курю цигарки, які скручую з рисового паперу, — його приніс однорукий.

— Я втік три місяці тому, бо господар качок хотів мене вбити. Найгірше те, що я програв дві ставки — не тільки гроші, виторгувані за качки, а й за вугілля, випалене у двох вугляркях.

— Де ти граєш?

— У джунглях. Щоночі туди приходять грати індокитайці з табору Ініні та вільновідпущеники з «Водоспаду».

— Ти вирішив податися в океан?

— Я тільки про це й мрію. Коли продаю своє вугілля, думаю лише про те, щоб купити човна й знайти товариша, який умів би ним правити. За три місяці я матиму вдосталь грошей, ми зможемо придбати човна й вирушити в море.

— Кюїк-Кюїк, я маю гроші. Ми не чекатимемо, поки ти заробиш гроші на човен.

— Тоді гаразд. Тут неподалік один негр-лісоруб продає добрий човен.

— Ти бачив той човен?

— Так.

— Я теж хочу його побачити.

— Завтра я зустрінуся з Шоколадом — так прозивають того негра. Розкажи мені, Метелику, як ти втік. Я гадав, з острова Дьябль не можна втекти. А чому мій брат Шан не втік