Читати книгу - "Метелик"

Я розповідаю йому про свою втечу, про хвилю «Лізетту», про загибель Сільвена.

— Так, я розумію. Шан просто не схотів тікати з тобою. Це було справді ризиковано. Ти народився в сорочці, тому тобі пощастило дістатися сюди. Я радий за тебе.

Ми розмовляємо з Кюїк-Кюїком понад три години. Стелемося спати загодя, бо вдосвіта він хоче піти до Шоколада. Кинувши велике поліно у вогонь, щоб він не погас до ранку, Кюїк-Кюїк лягає. Я кашляю через дим, що дере мені в горлі, але від цього диму є своя вигода: в хижці нема жодного москіта.

Я випростовуюсь на своєму вбогому ліжку, вкриваюся ковдрою й заплющую очі. Але заснути не можу. Надто вже я збуджений. Так, поки що мені щастить. Якщо човен виявиться добрим, то ще до кінця тижня ми вийдемо в океан. Хоч Кюїк-Кюїк і невисокий, проте, певне, дужий і витривалий. Безперечно, він благородний і чесний з друзями. І, мабуть, дуже жорстокий з ворогами. Важко щось певне прочитати на його азіатському обличчі. В усякому разі, його очі говорять на його користь.

Я засинаю, і мені сниться залите сонцем море й човен, що, весело долаючи хвилі, несе мене на волю…

— Що ти питимеш — каву чи чай?

— А ти що п’єш?

— Чай.

— Дай і мені чаю.

Надворі вже розвидняється. В хижці на вогні, що горить ще від учора, кипить у каструлі вода. Десь кукурікає півень. Але пташиного щебету не чути — видно, дим з вуглярень розігнав пташок. На ліжку Кюїк-Кюїка лежить чорне порося. Мабуть, воно неабияке ледащо, бо й досі спить. На жару підсмажуються коржі з рисового борошна. Наливши солодкого чаю, Кюїк-Кюїк розрізає навпіл коржа, намащує його маргарином і дає мені. Ми ситно снідаємо. Я з’їдаю аж три добре підпечені коржі.

— Ну, я піду. Якщо хтось гукатиме чи свистітиме, не озивайся. Тут тобі ніщо не загрожує, сюди ніхто не пробереться. Але якщо покажешся на березі, тебе можуть застрелити з рушниці.

Кюїк-Кюїк будить порося. Воно їсть і п є, потім рушає поперед свого господаря по твані Досить далеко від того місця, де ми переходили вчора, порося забродить у багнюку. Ступивши кілька кроків, повертається. Тут йому, видимо, не подобається. Тільки після третьої спроби воно перебирається на той берег. Кюїк-Кюїк іде слідом за ним.

Він повернеться аж увечері. Я сам попоїв супу, що його Кюїк-Кюїк поставив варитися. Знайшовши в курятнику вісім яєць, я з трьох смажу на маргарині яєчню. Вітер перемінився, і тепер дим із двох вуглярень навпроти хижки йде вбік. Сховавшись від дощу, який пішов пополудні, я добре виспався, бо тепер дим мені ке заважав..

Уранці я обійшов острів. Майже посередині нього досить велика відкрита галявина. Звалені дерева й нарубані головешки вказують на те, що саме звідси Кюїк носить дрова, з яких випалює вугілля. Бачу яму, з якої він бере білу глину, накриваючи нею дрова, щоб їх не пожирало полум’я. На галявину виходять подзьобати траву кури. З-під моїх ніг утікає пацюк, а за кілька метрів мені впадає в око нежива гадюка завдовжки два метри. Безперечно, то пацюк щойно її задушив.

Перебуваючи цілий день сам на острові, я роблю для себе низку відкриттів. Наприклад, я знайшов родину мурахоїдів. Матір і троє малят. Вони зовсім розгребли величезний мурашник. На галявині стрибають з дерева на дерево десяток мавпочок. Коли я приходжу сюди, ці уїстіті так пищать, що аж душу проймає.

— Я не бачив ні Шоколада, ні його човна. Мабуть, негр подався по харчі до Каскада — невеличкого селища, де він живе. Ти добре попоїв?

— Еге ж.

— Хочеш іще їсти?

— Ні.

— Я приніс тобі дві коробки сірого тютюну. Це грубе солдатське куриво, але нічого іншого не було.

— Дякую й за це. А Шоколад надовго ходить до того свого селища?

— На два-три дні. Та я не знаю, коли він пішов туди, й усе ж таки навідаюсь до нього ще завтра.

Наступного дня дощ ллє як з відра. Але це Кюїк-Кюїку не перешкода. Він загортає свій одяг у церату, бере його під пахву і йде зовсім голий. Я його не проводжаю.

— Тобі нема чого мокнути, — каже він мені.

Дощ ущухає. З’являється сонце, і я доходжу висновку, що зараз приблизно десята-одинадцята година. Одна з вуглярень, а саме друга, обвалилася під зливою. Я підходжу до неї, щоб подивитися на цю руїну. Злива не змогла зовсім погасити вогонь. З безладної купи дров і далі валує дим. Я протираю очі, перше ніж іще раз подивитися на цю купу, бо побачив щось зовсім несподіване, з вуглярні визирають п’ять черевиків. І одразу ж пересвідчуюсь: у кожному з цих черевиків, поставлених вертикально на задники, є нога. Отже, у вуглярні горять три трупи. Мабуть, не слід описувати мої відчуття: мені мороз пройшов поза шкірою. Я нахиляюсь і, відкинувши вбік ногою напівобвуглені дрова, знаходжу шостий черевик.

Кюїк-Кюїк немилосердний з типами, яких убиває, він перетворює їх цілими партіями на попіл. Я так приголомшений, що спершу сахаюся від вуглярні й поспішаю на галявину погрітися на сонці. Мені потрібна спека. Так, у цій задушливій атмосфері я раптом змерз і відчув потребу в промінні гарячого тропічного сонця.

Прочитавши ці рядки, дехто скаже, нібито це нелогічно, я, мовляв, зробивши таке відкриття, мав би облитися потом. О ні, я, заморожений морально й фізично, змерз. Лише згодом, десь за годину, з мого чола закапали краплі поту, бо що більше згадую про те, як я розповів Кюїк-Кюїку про мою капсулу, то дужче дивуюсь, що я ще живий. А може, він приберігає мене, аби спалити в третій вуглярні?

Я згадую, його брат Шан розповідав мені, що Кюїк— а засудили за піратство та вбивство на борту джонки. Коли брати нападали на вітрильник з метою пограбування, вони вбивали всю родину, звісно, з політичних мотивів. Тож ці типи вже натренувалися вбивати цілими партіями. З іншого боку, я тут в’язень. Перебуваю в дивному становищі.

Гаразд, поміркуймо добре. Що буде, коли я ні з сього ні з того вб’ю Кюїк-Кюїка й теж кину його у вуглярню? Та порося не стане коритися мені, він же навіть не звертався по-французькому до цього прирученого поросяти. Тож у мене нема способу вибратися з острівця. Якщо ж я примушу індокитайця послухатися мене, то після того, як він виведе мене на суходіл, я повинен буду його вбити. Коли я кину його в болото, він зникне, але в тому, що він спалює