Читати книгу - "Україна — не Росія"

на зразок «спільної колиски» або «радянської людини». Від Російської імперії, а потім від СРСР за рубежем залишилася величезна кількість нерухомості, частина її використовується погано або зовсім не використовується, просто нищиться. За нашими розрахунками, коефіцієнт використання цієї власності дорівнює 50 відсоткам. Деяке взаєморозуміння з Росією в цьому питанні спочатку було. Наші уряди підписали рішення про передачу українській стороні 36 об’єктів закордонної власності, за узгодженням. На жаль, це рішення поки що не виконується. Але немає і причин думати, що воно не буде виконане. Життя — це процес.

Не можна прикласти «нульовий варіант» і до питання про повернення культурних цінностей. Це питання настільки складне — і юридично, і історично, — що я не стану зараз у нього заглиблюватися. Відзначу лише, що добра воля і бажання працювати з нами з російської сторони є. Не маю сумніву, що повернення Україні в 2001 році фресок Михайлівського Золотоверхого собору, вивезених у 30-і роки до Ленінграду — це тільки початок процесу. Європейський і світовий досвід учить, щоправда, що процеси такого роду займають навіть не роки, а десятиліття. Але, як кажуть китайці, навіть дорога в десять тисяч лі починається з першого кроку.

На жаль, актуальніша для нас сьогодні проблема вкладів населення України, 83,4 мільярди радянських карбованців, що зберігалися в Ощадбанку СРСР до 31 грудня 1991 року, тобто до умовної дати кінця юридичного існування СРСР. У процесі ліквідації інститутів союзної держави депозити Ощадбанку УРСР були перераховані в 1992 році на рахунки Ощадного банку СРСР. Неясність механізмів «державного розлучення» привела до такого злого жарту. Багато в чому провина за це лягає на тодішній непрофесіоналізм української сторони. Я дотепер уражений, як можна було не підписати спільного рішення, не розподілити відповідальність. За станом на 21 листопада 1996 року українська держава визнала заборгованість перед власниками цих внесків як свою, визначивши її в розмірі 131 мільярда 960 мільйонів гривень. З цієї фантастичної суми протягом 1997 — 2000 років удалося виплатити всього 260 мільйонів гривень або 0,2%. Ясно, що нам самим цей борг не погасити. У зв’язку з цим одне з доручень, що лежать на нашому уряді — це продовження переговорів з урядом Російської Федерації по врегулюванню проблеми заощадження громадян України до 1992 року.

Після всього сказаного судіть самі, чи є Україна «історичним боржником», чи ні.

Розділ чотирнадцятий. Нові часи

Криза кризі не рівня

Напевно, будь-яка країна і будь-який народ час від часу проходять у своєму розвитку період «нових часів». Довго, іноді багато поколінь, тягнеться «звичайний» час, а потім раптом (насправді, зовсім не раптом) приходить «новий». Новий тому, що насичений великими змінами. Він ніколи не буває простим, особливо для простих людей. У перебільшеній, але незабутній формі це показав Чарлі Чаплін у своєму уславленому фільмі «Нові часи». На мій погляд, найбільш символічний момент у картині той, коли нещасного Чарлі затягує в якийсь величезний механізм. Правда, відповідно до життєстверджуючого задуму, він випав з цього механізму живим, а не розчавленим, проте символ був зрозумілий: можливо, «нові часи» все оновлять, розставлять по місцях і налагодять, однак у процесі — бережися! Занадто легко опинитися між зубцями шестірень.

Але ми не для того запалилися ідеєю незалежності, щоб, одержавши її, все зберегти по-старому. Навіть ті, хто залишився під впливом комуністичних чар і в серпні 1991 року голосували, як їм здавалося, за «незалежність в умовах розвиненого соціалізму», до грудня зрозуміли, що змінювати доведеться дуже багато чого. Україна уявляла з себе у ті місяці величезний дискусійний клуб. Усім хотілося усвідомити наші шляхи в майбутнє, і я не був виключенням. На відміну від «чистих» гуманітаріїв, мені було добре відомо, наскільки складна господарська система сучасного виробництва і як небезпечно ламати щось діюче і працююче. Країна — не будинок, з якого можна тимчасово відселити мешканців, провести капітальний ремонт із переплануванням, а потім заселити їх знову. Тут більше підходило інше порівняння: нам потрібно було на лету переробити дирижабль на літак. Для цього треба було хоча б уявляти устрій того й іншого.

Мені хотілося обміркувати до кінця, нічого не спрощуючи, — як і чому соціалістичний спосіб виробництва, який довго здавався мені досить розумним, забрів у глухий кут. Між іншим, продовжую думати про це до цього дня. Більшовики взяли владу, не маючи чіткого плану, і перші роки постійно імпровізували — скасовували гроші, вводили їх знову, скасовували будь-яку власність і право спадщини, потім скасовували скасування, створювали трести і синдикати, щоб потім їх ліквідувати. Проте, за 10 — 12 років вони прийшли до вельми безвідмовної командно-адміністративної моделі управління, принаймні, у промисловості. Звичайно, це була мобілізаційна модель, найбільш пристосована для оборони, для надзвичайних обставин, для війни. У ринковій, конкурентній економіці незабаром виявлялося, що ця модель рухається по зустрічній смузі. Але в СРСР вона працювала майже 60 років, часом непогано. Я сам був її частиною, і можу завірити, що час між рішенням про створення виробу і його випуском у докомп’ютерну епоху був у нас коротшим, ніж на Заході, при найвищій якості і чудових технічних рішеннях. Іншими словами, система директивного промислового планування і виробництва, створена більшовиками-марксистами, попри всі застереження, несла в собі специфічний, але досить могутній потенціал. Починаючи приблизно з 1930 року їй віддали належне багато хто. Тоді, на тлі всесвітньої кризи (та ще з великої відстані), вона, а з нею і вся радянська система, якийсь час виглядали, мабуть, цілком переконливо. Нещодавно стали відомі сказані в 1935 році слова тодішнього президента США Ф. Рузвельта про те, що «майбутнє належить ідеалу, який буде являти собою щось середнє між капіталізмом США і комунізмом СРСР». Звичайно, якби Рузвельт знав що-небудь про колгоспи і ГУЛАГ, він скорегував би свій вислів, але він не знав. Слова американського президента пояснюються тим враженням, яке на нього справив індустріальний ривок СРСР.

Звичайно, новий час — нові пісні. Сьогодні можна почути, що реанімація радянських підприємств — це порожні витрати капіталу і часу, що радянська промислова модель на загал придатна тільки на злам. Мені зрозуміла логіка тих, хто так говорить і думає, я сам бачив у газетах оголошення типу: «Провадиться набір персоналу для нового готелю. Осіб з досвідом роботи в радянських готелях не приймаємо». Але така аналогія віддзеркалює тільки один бік складного явища. Економіка взагалі загадкова річ. Здавалося б, створена людьми, вона повинна бути добре їм зрозуміла. Але ні, існує, як ми знаємо, безліч економічних теорій, і кожна спростовує інші. Та й