Читати книгу - "Lux perpetua"

було з чого дивуватися. Здавалося, легенда, казка і лицарський епос ожили і завітали до Вроцлава, на багатолюдну Замкову вулицю. Серединою вулиці, у шпалері вроцлав'ян, що розступалися на обидва боки, танцюючим кроком ступав прегарний каро-гнідий жеребець, покритий сніжно-білою попоною і прикрашений навколо шиї квітковою гірляндою. На жеребці сидів молодий лицар у чорно-срібному вамсі й оксамитовому береті з перами. Лицар віз перед собою на луці прекрасну, як картинка, панну в білій котарді та у вінку з квітів на світлому волоссі, пишному і розпущеному, немов у лісової німфи. Панна обіймала лицаря й обдаровувала його сповненим любові поглядом, а час від часу ще й не менш пристрасним поцілунком. Кінь ступав, ритмічно цокаючи підковами, люди захоплено зглядалися. Здавалося, що до Вроцлава приїхав хтось просто зі строф романсу, зі слів пісні трубадура, з розповіді барда. «Оно, — шептали вроцлав'яни, — глядіть, Лоенгрін везе Ельзу з Братанту, Ерек тримає на Луці Еніду, он Алькасин в обіймах своєї Ніколетти, он Флоріс і Бланшфлер. Оно, дивіться, Івен і Пані Джерел, он Гарет і Ліонесса, он Вальтер і Хільдегунда, он сам Парсіфаль зі своєю Кондвірамурс».

— Зглядаються, — Парсіфаль фон Рахенау відірвав губи від уст нареченої. — Весь час на нас зглядаються…

— Нехай зглядаються, — Офка фон Барут, а незабаром фон Рахенау, зручніше всілася на луці, з любов'ю глянула в очі нареченого. — А ти пообіцяв.

Факт, Парсіфаль фон Рахенау пообіцяв. Тож обох батьків, Трістрама фон Рахенау і Генріха Барута, наречені після офіційної церемонії заручин залишили за пивом і вином, а матерів, Грозвіту фон Барут і Берхту Рахенау, — за мріями про внуків. А наречений Парсіфаль виконав обіцянку, яку дав нареченій. Що романтично провезе її через весь Вроцлав. Від ринку до собору — і назад. На луці. На каро-гнідому кастильському жеребці, подарованому Дзержкою де Вірсінг.

Вроцлав'яни витріщалися. Підкови застукотіли по дошках і брусах, наречені в'їхали на П'ясецький міст. Перехожі розступалися перед ними. Офка раптом голосно зітхнула, впилася нігтями в плече Парсіфаля.

— Що сталося? Офко?

— Я бачила… — Офка ковтнула слину. — Мені здавалося, що я бачила… Знайому…

— Знайому? Кого? Може, вернутися?

Офка ще раз ковтнула слину, заперечливо покрутила головою, мимоволі почервонівши. «Краще ні, - подумала вона. — Краще не повертатися до давніх справ, краще викреслити їх, викинути з пам'яті. Той день на вершині Радуні. Краще, щоб коханий не знав, що це завдяки білій магії, що це магія їх поєднала, що це чари подолали перешкоди і зробили так, що вони разом, нині й навіки, бо що Бог з'єднає, того не роз'єднати».

«Цікаво, — раптом подумала вона, — чи і їм вдалося, чи й для них магія була так само сприятливою. Для Еленчі… І для Електри. Електри, обличчя якої я тільки що бачила в натовпі».

— Ми були ледве знайомі, - пояснила вона, намагаючись вдавати байдужість. — Її звали Електрою.

— Я дивуюся батькам, — промовив Парсіфаль, — які дають дітям такі імена. Ти можеш назвати це забобоном, але я би боявся, що ім'я може виявитися пророчим і вплинути на долю нащадка.

— Тобто?

— Електра була донькою Агамемнона, царя Мікен. Вона обожнювала батька; коли його вбили, вона знавісніла від ненависті і прагнення помсти. Вона помстилася, але збожеволіла. Я не дав би доньці такого імені.

— Я теж ні, - Офка пригорнулася до нареченого. — Нашу доньку ми охрестимо Беатою.

* * *

Дзвін костелу Діви Марії на П'ясеку провістив сексту. Рейневан проштовхувався крізь юрму, леліючи і оберігаючи схований за пазухою флакон з композитною отрутою. Він прийняв рішення. Тепер тільки чекав нагоди. Давно вже чекав нагоди.

* * *

Під охороною Кучери фон Гунта та його людей Стінолаз ішов серединою П'ясецького мосту, піднятою долонею вітаючи вроцлав'ян, які протискувалися до нього. На його каптані красувався грубий золотий ланцюг, символ влади. Стінолаз мав владу. Єпископ Конрад довірив йому світське намісництво над усім Шльонськом, призначив оберландесгауптманом, управляючим, старостою і єдиновладним правителем Вроцлава, піднявши його понад міською радою і магістратом. Так Біркарт Грелленорт став наймогутнішою після єпископа людиною у Шльонську. Став — при загальному схваленні та всім на радість. Як-не-як, а все ще тривала запекла війна з гуситами, у руках гуситів досі залишалися Нємча і Отмухов, по Шльонську далі нишпорили банди гуситських мародерів і їхніх союзників — лицарів-грабіжників. Народ хотів влади рішучої і сильної, зосередженої в одній міцній руці.

Потрібний був розважливий муж, вождь і захисник. Вроцлав'яни вірили у свого захисника, вірили, що він їх вбереже, захистить, підніме з руїн, збагатить й ощасливить. Вірили і дивилися на нього, як на ікону, боготворили.

— Збавителю!

— Прихисток наш!

— Доброчинцю!

Під ноги Стінолаза сипалися квіти. Матері простягали до нього дітей, щоби зволив поблагословити. Цехові челядники ставали навколішки. Бідняки припадали до ніг, звідки їх швидко й успішно викопували люди фон Гунта.

— Під твоє заступництво!

— Будь нашим порятунком!

— Провадь нас, вождю!

За Стінолазом чимчикував отець Феліціян Ґвіздек, тепер фон Ґвіздендорфф, який за вірність і заслуги був підвищений єпископом на пребенду і посаду каноніка в колегіаті Святого Хреста. Отець Феліціян усміхався до натовпу, благословляв і мріяв. Про те, що невдовзі він буде йти попереду, а Стінолаз позаду. Кучера фон Гунт теж усміхався, стискаючи зуби, відштовхував настирних.

— Усе розглянемо, — з усмішкою обіцяв Стінолаз, відштовхуючи петиції і просьби, які йому простягали. — Усе детально розглянемо… Винних покараємо! Запанує закон! І справедливість!

— Геть, — сичав на прохачів Кучера. — Геть, бо копну…

— Настане золотий вік для Вроцлава… — Стінолаз погладив по голівці чергову дівчинку з букетиком. — Золотий вік! Після перемоги над ворогами!

— Але боротьба ще не закінчена! — голосно сповіщав він. — Гадина ще не добита! Ви повинні бути готовими до жертв і труднощів…

Він замовк, побачивши світловолосу дівчину, яка стояла відразу перед ним. Її лице когось Стінолазові нагадувало. Три вожно нагадувало. «Її обличчя, — подумав він, — старше, аніж вона сама».

Він простягнув руку, щоби поблагословити. Щось спонукало його забрати її назад.

— Я тебе знаю?

— Я Сибілла з Беляви, — дзвінким голосом сказала дівчина. — Донька Петера, якого звали Петерліном. Згинь, убивце.

Це сталося швидко. Так швидко, що Кучера фон Гунт не встиг відреагувати. Не встиг ні відштовхнути Стінолаза, ні схопити дівчину. А та вийняла з-під опанчі короткий празький «зрадницький» самопал і з відстані півкроку випалила Стінолазові просто в груди.

Усе окутав густий дим, у якому дівчина зникла, як привид. Як з'ява. Як сонна мара.

Натовп з вереском розступився, розбігся, розсипався. Давши Рейневанові змогу побачити.

Він бачив, як підстрелений Стінолаз похитнувся, але не впав. Як подивився на покриті кіптявою і залиті кров'ю груди, на всаджені кулею в