Читати книгу - "Похорон богів"

— І тобі, княже, хай щастить... — Рогніда несміливо підійшла до Володимира. Діти теж почали одне за одним підходити й поставали біля них. — А Ярл держав чепіги, — сказала вона. Всі її дотеперішні жахи й паморочливі думи мовби розтанули в морозяному повітрі. Володимир не любив, коли вона називала молодшого сина Ярлом, але Рогніда навіть не чула власних слів. Тут був її муж Володимир, усе інше втратило вагу. — А гостей у цьому домі частують на щедрий вечір? — спитав князь, бо це не викликало сторонніх думок і здавалося найменш важливим.

Піднявши плуга на плече, староста пішов до повіток під стодолою, щоб не муляти великому князеві очей, а Володимир і Рогніда повели дітей до хорому.

Стіл у красній світлиці був накритий простим лляним полотном, як і належало щедрого вечора, на скатертині стояло рівно дванадцять страв, посеред столу сяяли золотом і сріблом дванадцять пугарів з медами та винами, а на десь перед цим погашеному вогнищі лежало зрубиком дванадцять рівних вербових полін. Рогніда піднесла Володимирові свічку. Він нахилився й підпалив жмутик житньої соломи та трісочок. Вогонь лизнув по соломі широким язиком і мовби завагався, але тріски вже зайнялись, полум'я пішло в поліна, й у красній світлиці почувся паморочливий дух верби — гілки священного прадерева.

— Іди, Василе, на кутю, — проказав Володимир, звертаючись до новонародженого місяця його таємним ім'ям. Щедрого вечора це волошебне ім'я можна було промовляти вголос. Володимир брав кутю з миски пучками й кидав у ще слабенький вогонь, який, проте, брався все вище й вище, зализуючи боки перших вербових полін. Василя прийняла потребу.

— Добрий знак, — сказав Володимир. Бути старшим щедрого вечора йому випадало вперше в житті, й він з якоюсь гордістю глянув на дітей і Рогніду, підсовуючи стілець ближче до столу й набравши повну ложку медяної куті. Рогніда променіла тихим спокійним усміхом, і Володимир навіть пошкодував, що пізновиїхав з Києва. Міг би прибути й раніше на годину чи дві.

Раптовий від'їзд Рогніди з дітьми до Передславиного його трохи збентежив, і Володимир відчував, що мусить примиритися з княгинею, яка була матір'ю трьох його дітей. Тепер він міг бути спокійний: примирення вже відбулось, про це свідчив усміх на вустах нелукавої Рогніди. На столі головувала кутя. Володимир разом із жоною та дітьми причащався до таємної вечері, водночас думаючи про те, що так далі тривати не може.

Але виходу він ще не бачив і вирішив одкласти ці думки та пошуки на найближчі наступні дні.

В хоромі була лише одна челядниця — стара Борисова жона, бо за всі роки Рогніда з'явилася тут уперше. Княгиня покликала челядницю й звеліла вкласти дітей, а сама поволі пішла до одрини, невладна вгамувати вогню в очах. Володимир помітив той вогонь і перейнявся спочуттями.

Свічка в одрині блимала тільки на божнику, але Володимир бачив, як тремтіли руки в жони, коли вона розстібувала гачки на сукні.

— Спо-мо-жи ж!.. — розпачливо прошепотіла Рогніда, неспроможна впоратися з якимось гачком. Та поки Володимир підійшов до неї, почувся нетерплячий злий тріск: княгиня вирвала гачок із м'ясом...

МІСЯЦЯ ТОГО САМОГО

В ЧЕТВЕРТИЙ ДЕНЬ

Доброчин щойно повернувся з Вишагорода-Деснянського, де вже другий рік сиділи Ольгерда та її сини, малолітні законні спадкоємці небіжчика Ільдеї-хана. До ханичів був приставлений вірний Києву Закур, і світлий князь повертався в гарному настрої. Цей сорокадвохрічний печеніг, який п'ятнадцять тому літ утік до Святослава, коли той після поразки за Дунаєм зимував у гирлі Дніпра, вісім років був Свенельдовим холопом. Волю йому дав Доброчин.

Закур знав свою справу. Після полоніння ханичі були схожі на хижих вовченят, тепер же вони разом з іншими вишегородськими отрочатами каталися з гори на ґринджолах, уже добре навчилися говорити й не шкірились на полян. Але не забували й своєї рідної печенізької мови — про це теж подбав їхній пестун Закур.

Як виростуть, думав, їдучи, Доброчин, ще можуть стати в пригоді. Десь-то тепер кусає себе за лікті Булгак-хан.

Доброчин у супроводі дружинників їхав саньми серединою Дніпра й дивився на лівий берег, де здіймавсь піщаними пагорбами Чорторий, і думав про ще одного таля, про якого давно не чув: про синка вятицького князя Судки: піддасться чи не піддасться Судка на кови волзьких булгар?

Світлий князь уїхав до Подільських воріт саме перед обідом, одпустив супровідних дружинників і звелів покликати на страву всіх воєвод. Але щойно ввійшов до свого хорому й почав роззуватися, як у двері вхопився Ждан:

— Володимира зарізано!

Доброчин відчув, що терпне.

— Хто?.. Як?.. — прохрипів він.

— Рогніда!.. Там надворі староста з Передславиного стоїть.

Сяк-так натягши чоботи, Доброчин вискочив за Жданом у двір. У старому чоловікові біля Володимирових ґринджол він одразу впізнав Бориса, якого не бачив ще з холопських літ.

— Чую, наче щось кричить у княжій одрині, — розповів Борис. — Аж дивлюся — впоперек ліжка лежить князь, голова звісилась і ніж у спині...

— Він... живий?

— Дихав... — непевно сказав Борис. — Тоді ще дихав... Князь же за собою десятку привів, я збігав до десятника, гукнув його нагору й дав сувій полотна...

Поряд зі старостою Передславиного села стояли два дружинники з тієї десятки. Доброчин звелів сідлати коня, коня в ґринджолах теж поміняли на свіжого, й за півгодини всі четверо понеслися навскаки. А вслід їм невдовзі вирушив Ждан з півсотнею дружини.

Доброчин не жалів коня. Він гнав попереду всіх і за всю дорогу навіть не озирнувся — встигають за ним ті троє чи ні. Мозок свердлила одна й та сама настирна думка: «Мій гріх... мій гріх...» І це не давало зосередитись.

Він дуже давно був у Передславиному й на роздоріжжі спинив коня. й тоді вперше озирнувся. Позаду нікого не було. «Невже збився з дороги?» — подумав собі князь. Розвернувши конягу, він погнав його назад, але помітив одного з дружинників, який їхав поза деревами. Ті щось до нього махав.

— Он отією треба, ці обидві ведуть у степ. — сказав потім дружинник, і Доброчин рушив стернищами за ним.

Передславине виникло зовсім несподівано для князя. «Я