Читати книгу - "Таємна історія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ти подивись, скільки куриш, — сказав я. — Хіба диво, що ти задихаєшся?
— Це ніяк не пов’язано, — Френсіс роздратовано постукував сигаретою по зап’ястку. — Так говорять усі ці тупі вермонтці. Покинь палити, товкмачать вони, покинь бухати, покинь пити каву. Я курю півжиття. То гадаєш, я не знаю, як це на мене впливає? Цей докучливий біль у грудях не буває від сигарет, не буває від кількох чарочок. Крім того, в мене ж є й інші симптоми. Сильне серцебиття, дзвін у вухах.
— Паління може мати дуже чудний вплив на людський організм.
Френсіс часто кпив з мене через якісь фрази, котрі чомусь сприймав як суто каліфорнійські вислови.
— Дуже чудний? — він злостиво перепитав, перекривляючи мої інтонації, рівним, лунким голосом людини з передмістя. — Точняк?
Я дивився, як він вищирився, ніби лис, і розвалився на стільці переді мною, з краваткою в горошок, у вузьких черевиках Bally. Зубатий хитрий вишкір. Мене від нього нудило. Я підвівся. У кімнаті кужелем клубочився сигаретний дим, від якого мені вже в очах різало.
— Еге ж, — кивнув я. — Мушу вже йти.
Уїдливий посміх Френсіса ніби корова язиком злизала.
— Ти ж розсердився? Вгадав? — стурбовано поцікавився він.
— Ні.
— Значить, розсердився.
— Кажу ж, ні.
Ці раптові панічні спроби помиритися дратували мене ще більше, ніж його образи.
— Пробач. Не слухай мене. Я випив, мені зле, я не хотів тебе скривдити.
Мимоволі в моїй уяві постала картина Френсіса через двадцять, п’ятдесят років, Френсіса в інвалідному візку. І мене самого — також постарілого — біля нього в якійсь прокуреній кімнаті, між нами аналогічний обмін репліками повторюється в тисячний раз. Колись мене цей образ приваблював. Адже ця дія означала, що між нами існує реальний зв’язок. Ми не просто товариші, а друзі, яких розлучити зможе тільки смерть. Після загибелі Банні ця думка стала моєю єдиною розрадою. Тепер же від неї хотілося блювати, бо я знав, що від цього ніяк не відкрутитися. Я назавжди застряг у цих стосунках.
Від Френсіса я йшов, звісивши голову, занурений у чорне невимовне плетиво переживань та кепського настрою, аж раптом почувся голос Джуліана, який назвав мене на ім’я.
Я озирнувся. Він саме виходив із Лікею. Коли я побачив його кумедне, добре обличчя, таке миле, таке приязне, таке раде бачити мене, у грудях ніби щось перевернулося.
— Річарде, — повторив він, ніби зустрів найочікуванішу людину у світі. — Як твої справи?
— Нормально.
— Я саме в Північний Гемпден. Не хочеш пройтися зі мною?
Я поглянув на це невинне щасливе обличчя й подумав: «Якби він тільки дізнався. Це його вбило би».
— Джуліане, я б із радістю, але мушу бігти додому.
Він уважно на мене подивився. Турбота в його очах змушувала мене ненавидіти самого себе.
— Я тебе так рідко бачу зараз, Річарде. Ти перетворюєшся на тінь у моєму житті.
Його доброзичливість, духовний спокій відчувалися настільки сильно й необлудно, що на якусь запаморочливу мить я практично відчув, як морок відступає від мого серця. Полегшення прийшло настільки разюче, що я мало не став схлипувати носом, але потім іще раз поглянув на нього і зрозумів, що отруйний тягар знову падає на мене й налягає всією масою.
— Ти впевнений, що в тебе все гаразд?
«Йому не можна нічого знати. Ми нізащо не можемо йому розказати».
— О, звісно ж. Усе нормально.
Попри те що веремія, спричинена історією Банні, вже практично зійшла нанівець, університет так поки що й не повернувся до нормального життя, особливо якщо брати до уваги дух облави, який посіяли в його студмістечку правоохоронні органи. Давно минули ті деньки, коли, вертаючись поночі з Rathskeller, біля підвалу Дербінстоллу можна було випадково зустріти викладача, скажімо, марксиста-економіста Арні Вайнштайна (Берклі, випуск 69-го) або змученого на вигляд нечупару, що викладав англійську літературу і спеціалізувався на Лоренсові Стерні та Даніелеві Дефо.
Тепер це вже сива давнина. Похмура охорона повністю розібрала лабораторію, повитягала повні коробки мензурок та мідних труб, а поруч у своїх фірмових високих кросах-гайтопах та білому халаті стояв і ридав Кел Кларкен, головний хімік Дербінстоллу, дрібний прищуватий хлопчина з Екрона, що в штаті Огайо. Антрополог, котрий двадцять років читав лекції на тему «Голоси й видіння: філософія Карлоса Кастанеди» (залік передбачав обов’язкову участь у нічних посиденьках біля багаття, під час яких розкурювався косяк), раптом оголосив, що бере творчу відпустку і їде в Мексику. Арні Вайнштайн перебрався до міських барів, де пробував дискутувати з ворожими крамарями на предмет марксистської теорії. Нечупарний англіст повернувся до свого основного зацікавлення в житті, тобто внадився бігати за дівчатами, молодшими на двадцять років.
У рамках нової політики з профілактики наркоманії в Гемпдені провели міжуніверситетський турнір у форматі ігрового шоу, під час якого студентів перевіряли на знання про алкоголь та наркотики. Питання для конкурсу складали в Національній раді боротьби з алкоголізмом та вживанням шкідливих речовин. Шоу поставили вести місцеву телезірку (Ліз Окавелло) і показували на 12-му каналі.
Неочікувано для всіх вікторина виявилася популярною розвагою, хоча й не під тим соусом, під яким її намагалися подати організатори. Гемпден виставив на змагання першокласну команду, до складу якої, ніби в тих фільмах про військових спецпризначенців, ввійшли одчайдухи, викинуті суспільством на узбіччя, яким у бою за свободу не було чого втрачати. Університетська збірна могла похвалитися зірковим складом: Клоук Рейберн, Брем Ґернсі, Джек Тайтельбаум, Лора Стора, а капітаном у них став легендарний Кел Кларкен, котрий брав участь у змаганнях, сподіваючись, що з наступного семестру його допустять до занять. Клоук, Брем та Лора відбували номер у рахунок громадських робіт, а Джек — просто за компанію. У сумі їхні знання виявилися просто неймовірними. І згуртованим колективом вони привели Гемпден до вершини, здобувши на своєму шляху приголомшливі перемоги над Вільямс-, Вессар- та Сара-Лоренс-коледжами із сусідніх Вільямстауна, Поукіпсі та Йонкерса відповідно, продемонструвавши при цьому блискавичну реакцію на запитання типу «Назвіть п’ять наркотичних речовин групи торазинів» або «Поясніть, як проявляється дія фенілциклідину — “янгольського пилу”».
Я не здивувався, дізнавшись, що, попри серйозне скорочення обігу, Клоук не покинув своїх підзаробітків, але займався ними набагато обачніше, ніж давніше. Одного четверга перед якоюсь вечіркою я заскочив до Джуді по таблетку аспірину, але впустили мене тільки після короткого загадкового допиту з-за зачинених дверей. У її кімнаті я зустрів Клоука. Опустивши жалюзі, він працював із її дзеркальцем та аптекарськими терезами.
— Привіт, — гукнув він і помахав, аби я швидше замкнув за собою двері, — чим я тобі можу сьогодні допомогти?
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємна історія», після закриття браузера.