Читати книгу - "Дівчина, що гралася з вогнем"

— Що?

— Куртка у нього була подерта.

— Як подерта?

— З неї було видерто шматок. Розміром приблизно двадцять на двадцять сантиметрів. На спині куртки вирізаний клапоть неначе ножицями або ножем, і саме в тому місці, де був напис «Свавельшьо МК».

Бубланськи підвів брови.

— Навіщо Лісбет Саландер було вирізати шматок його куртки? Як трофей, чи що?

— Не уявляю собі. Але я тут подумав… — сказав Єркер Хольмберґ.

— Про що?

— Маґґе Лундін товстопузий, він блондин, носить кінський хвіст. Один з хлопців, що викрали приятельку Лісбет Саландер Міріам Ву, за описом був теж блондином з пивним черевцем і кінським хвостом.

Лісбет Саландер давно вже не переживала такого захоплюючого відчуття — відтоді, як побувала в «Грьона Лунд»[77] і побачила там атракціон «Вільне падіння». Вона прокотилася три рази і радо каталася б ще, якби в неї не закінчилися гроші.

Вона зрозуміла, що водити легкий «Кавасакі» з двигуном на 125 кубиків, який, по суті, всього лише трохи посилений мопед, це одне і зовсім інше — керувати «Харлей-Девідсоном» з двигуном на 1450 кубиків. Перші триста метрів шляху по вибоїстій лісовій дорозі були гіршими за американські гірки, її весь час кидало на всі боки. Двічі вона трохи не вилетіла з сідла догори дриґом і лише в останню секунду справилася з керуванням. Ця їзда нагадувала скачку верхи на скаженому лосеві.

До того ж страшенно заважав шолом, який раз у раз з’їжджав їй на очі, незважаючи на те що вона підклала в нього для щільності шкіряний клапоть, вирізаний разом з підкладкою з куртки Сонні Ніємінена.

Але зупинитися, щоб поправити шолом, вона не наважувалася — боялася, що не зможе впоратися з важким мотоциклом. Ноги у неї були закороткі і не діставали до землі, тому існувала загроза, що вона перекинеться разом з агрегатом. Якщо він упаде, їй уже нізащо його не підняти.

Справа пішла краще, коли вона виїхала на польову дорогу, що вела в глибину дачного селища. А звернувши через кілька хвилин на Стренґнеське шосе, вона навіть зважилася відпустити одну руку, щоб поправити шолом. Тоді вона натиснула на газ. Відстань до Сьодертельє вона подолала за рекордний час, і всю дорогу її обличчя сяяло щасливою усмішкою. Біля в’їзду до міста їй назустріч проїхали два яскраво розфарбованих автомобілі з увімкненими сиренами.

Найрозумніше було б, звичайно, кинути «Харлей-Девідсон» прямо в Сьодертельє і в зовнішності Ірене Нессер вирушити на приміському поїзді до Стокгольма, але Лісбет Саландер не змогла не піддатися спокусі. Вона виїхала на шосе Є4 і натиснула на газ. Вона уважно стежила за тим, щоб не перевищити швидкість, принаймні, не перевищити її надто сильно, та все ж її відчуття було подібне до польоту. Тільки під’їжджаючи до Ельвшьо, вона з’їхала з Є4, дісталася до Мессана і примудрилася зупинитися, не зваливши свого коня. Хоч як було жаль, та вона покинула там мотоцикл разом із шоломом і клаптем шкіри від куртки Сонні Ніємінена, на якому красувалася назва його клубу, і пішки подалася на станцію. Вона дуже змерзла, добре, що до станції Сьодра залишалося їхати всього одну зупинку. А вдома вона відразу залізла у ванну.

— Його звуть Олександр Залаченко, — сказав Гуннар Бйорк. — Але його ніби немає. Ви не знайдете його в переписі населення.

Зала. Олександр Залаченко. Нарешті прозвучало ім’я.

— Хто він такий і як мені його знайти?

— Це не такий хлопець, щоб його можна було знайти.

— Повірте, я дуже хочу його бачити.

— Те, що я скажу вам зараз, це засекречені дані. Якщо стане відомо, що я вам це розповів, я потраплю під суд. Це один з найбільших секретів Шведської служби державної безпеки. Ви не можете не розуміти, чому для мене такі важливі гарантії моєї анонімності як джерела інформації.

— Я це вже обіцяв.

— Ви достатньо доросла людина, щоб пам’ятати часи «холодної війни».

Мікаель кивнув. Ну ж бо, переходь нарешті до справи!

— Олександр Залаченко народився в сороковому році в Сталінграді, в тодішньому Радянському Союзі. Коли йому виповнився рік, почалася операція «Барбаросса» і наступ німців на Східному фронті. Батьки Залаченка обоє загинули під час війни. Принаймні, так вважає Залаченко. Сам він не пам’ятає, що тоді було. Найраніші його спогади стосуються того часу, коли він жив у дитячому будинку на Уралі.

Мікаель знову кивнув, показуючи, що уважно слухає.

— Дитячий будинок знаходився в гарнізонному місті і спонсорувався Червоною армією. Залаченко, можна сказати, з ранніх років пройшов добру військову школу. Було це в гірші роки сталінізму. Після падіння Совєтів було опубліковано безліч документів, які свідчать про те, що в країні здійснювалися різні експерименти зі створення особливо добре підготовлених елітних військових кадрів з числа сиріт, що виховувалися державою. Такою дитиною був і Залаченко.

Мікаель знову кивнув.

— Якщо коротко переказати його довгу біографію, то в п’ять років його віддали в армійську школу. Він виявився дуже здібним хлопчиком. У п’ятдесят п’ятому році, коли йому виповнилося п’ятнадцять, він був переведений у військову школу до Новосибірська, де в числі двох тисяч вихованців протягом трьох років проходив спецназівський тренінг, що відповідає підготовці російських елітних частин.

— Зрозуміло. У дитинстві він був бравим солдатом.

— У п’ятдесят восьмому році, коли йому було вісімнадцять років, його перевели до Мінська і направили в спеціальне училище ГРУ. Ви знаєте, що таке ГРУ?

— Так.

— ГРУ розшифровується як Головне розвідувальне управління — це військова розвідка, що безпосередньо підпорядкована Верховному військовому командуванню. Не треба плутати ГРУ з КДБ, який зазвичай уявляють собі як головну шпигунську організацію, що діє за кордоном. Насправді КДБ займався головним чином питаннями внутрішньої безпеки, в його віданні були сибірські табори для ув’язнених, а також у лубенських катівнях працівники КДБ пострілом у потилицю вбивали опозиціонерів. За шпигунство і проведення операцій за кордоном, як правило, відповідало ГРУ.

— Це стає схоже на лекцію з історії. Кажіть далі!

— У двадцять років Олександра Залаченка вперше послали за кордон. Його відправили на Кубу. Це був період навчання, і він тоді ще залишався в званні, що відповідає нашому прапорщику. Але він провів там два роки, на його очах відбувалася Кубинська криза[78] й операція десанту в затоці Свиней.[79]

— Гаразд, що далі?

— У шістдесят третьому році він повернувся до Мінська, щоб продовжити там навчання. Після цього його відправляли спочатку до Болгарії, потім до Угорщини. У шістдесят п’ятому році він отримав звання лейтенанта і вперше був призначений на службу до Західної Європи, до