Читати книгу - "Дівчина, що гралася з вогнем"

— Мгу… Паоло Роберто розповідав, що блондин, з яким він бився, погрожував Міріам Ву бензопилою.

— Цілком можливо, що розчленування робилося за допомогою бензопили, хоча я особливо не придивлявся. Зараз ми беремося за друге поховання. Хлопці ставлять там намет.

— Дуже добре. Слухай, Єркере! Я знаю, що день був важкий, але не міг би ти затриматися ще на вечір?

— Можу. Добре. Спершу з’їжджу навідатися в Сталлархольм.

Бубланськи закінчив розмову і потер пальцями очі.

Автобус з пікетом із Стренґнеса прибув до літнього будинку Б’юрмана о 15.44. На під’їзній доріжці він буквально ніс у ніс зіткнувся з мотоциклістом, який безуспішно намагався об’їхати поліцейський автобус, щоб утекти з місця події, проте його «Харлей-Девідсон» з гуркотом ткнувся прямо в капот. Серйозного зіткнення, на щастя, не сталося. Поліцейські вискочили з автобуса і встановили особу мотоцикліста. Це був Сонні Ніємінен, тридцяти семи років, відомий злочинець 1990-х років, судимий за вбивство. Зараз Ніємінен явно був не в формі, і на нього легко накинули кайданки. При цьому поліцейські з подивом виявили, що його куртка дуже порвана на спині — із самої середини було видерто великий жмут розміром двадцять на двадцять сантиметрів. Виглядало це дуже дивно. Сонні Ніємінен не побажав пояснити, яким чином з’явилася ця діра.

Проїхавши двісті метрів, що залишилися до літнього будиночка, поліцейські застали там колишнього портового робітника, а нині пенсіонера на прізвище Еберґ. Він був заклопотаний тим, що накладав шину на ногу такого собі Карла Маґнуса Лундіна, тридцяти шести років, голови відомого хуліганського клубу «Свавельшьо МК».

Начальником пікету був інспектор поліції Нільс Хенрік Юханссон. Він вийшов з машини, поправив портупею і зупинився, роздивляючись жалюгідне створіння, що валялося на землі. І прорік класичну репліку поліцейського:

— Що тут сталося?

Старий робітник, що перев’язував ногу Маґґе Лундіну, перервав своє заняття і подивився на Юханссона.

— Це я дзвонив у поліцію, — мовив він лаконічно.

— Ви повідомляли про постріл.

— Я повідомив, що чув постріл, пішов подивитися, в чому річ, і знайшов цих типів. Цей он поранений у ногу і добряче побитий. По-моєму, йому потрібна «швидка».

Еберґ подивився у бік поліцейського автобуса:

— Ага, того лобуряку ви зловили. Він валявся непритомний, та мені здалося, що з ним усе гаразд. Потім він прийшов до тями і намагався звідси вшитися.

Єркер Хольмберґ прибув одночасно з поліцейськими з Сьодертельє в ту хвилину, коли машина «швидкої допомоги» від’їжджала від будинку. Йому стисло доповіли обстановку.

Ні Лундін, ні Ніємінен не побажали пояснити, як вони тут опинилися, Лундін узагалі не міг розмовляти.

— Отже, два байкери в шкіряному одязі, один мотоцикл «Харлей-Девідсон», стріляна рана і відсутність зброї. Я все правильно зрозумів? — спитав Хольмберґ.

Начальник пікету Юханссон кивнув. Хольмберґ трохи подумав.

— Мабуть, слід припустити, що жоден з хлопців не приїхав сюди на сидінні для пасажира.

— Думаю, у їхньому колі це вважається негідним чоловіка, — погодився Юханссон.

— У такому разі тут бракує одного мотоцикла. Оскільки відсутня також і зброя, то можна зробити висновок, що третій учасник уже встиг зникнути з місця події.

— Звучить переконливо.

— Звідси виникає логічна проблема. Якщо ці панове зі Свавельшьо приїхали сюди кожен на своєму мотоциклі, то не вистачає ще одного засобу пересування, на якому прибув третій учасник. Адже третій з них не міг же поїхати одночасно на своїй машині і на чужому мотоциклі. Від стренґнеської дороги тут досить далеко.

— Хіба що третій учасник жив у цьому будиночку.

— Гм… — гмукнув Єркер Хольмберґ. — Але господар цього будинку — покійний адвокат Б’юрман, і він точно вже тут не живе.

— Можливо, був ще й третій учасник, і він поїхав на машині.

— А чом би їм тоді не поїхати на ній удвох? Я виходжу з того, що в цій історії угон мотоцикла «Харлей-Девідсон» не головне, хай би яким правдоподібним це не здавалося на перший погляд.

Трохи подумавши, він попросив у начальника пікету виділити двох поліцейських, щоб вони подивилися, чи не знайдеться де-небудь на лісовій доріжці залишеного засобу пересування, а потім порозпитували б сусідів, чи не помітив хто-небудь з них чогось незвичайного.

— О цій порі року народу тут обмаль, — сказав начальник пікету, але обіцяв, що зробить усе можливе.

Потім Хольмберґ відчинив двері літнього будиночка, що так і залишилися незамкненими, і відразу ж натрапив на кухонному столі на папки з документами про Лісбет Саландер, які зібрав Б’юрман. Сівши на стілець, він почав читати.

Єркеру Хольмберґу пощастило. Вже за тридцять хвилин після того, як почався обхід будинків, поліцейські знайшли якусь Ганну Вікторію Ханссон, яка в цей весняний день прибирала сміття в саду біля дороги, що вела в глиб дачного селища. «Як же! — сказала вона. — Бачу я, дякувати Богові, добре». З’ясувалося, що бачила вона одягнену в чорну куртку невисоку на зріст дівчину, що пройшла повз неї приблизно в обідню пору. О п’ятнадцятій проїхали двоє на мотоциклах, гуркіт стояв жахливий. А невдовзі дівчина проїхала у зворотному напрямі на одному з тих мотоциклів. Ну а потім з’явилися поліцейські.

Коли Єркер Хольмберґ вислуховував цей звіт, до будиночка під’їхав Курт Свенссон.

— Що тут було? — спитав він.

Єркер Хольмберґ похмуро поглянув на свого колегу.

— Сам не знаю, як це пояснити, — відповів Хольмберґ.

— Невже ти, Єркере, збираєшся мене переконати, що Лісбет Саландер з’явилася біля літнього будиночка Б’юрмана і сама натовкла пику вищому керівництву «Свавельшьо МК»? — спитав по телефону Бубланськи. У його голосі відчувалася напруга.

— Та вона ж тренувалася під керівництвом самого Паоло Роберто…

— Годі, Єркере!

— Тоді слухай. У Маґнуса Лундіна стріляна рана в ступню. Він може залишитися кульгавим на все життя. Куля прошила йому п’яту.

— Принаймні, вона не почала стріляти йому в голову.

— Мабуть, у цьому не було необхідності. Згідно з доповіддю пікету, Лундін отримав важкі травми обличчя, у нього зламана щелепа і вибито два зуби. Лікар «швидкої допомоги» підозрює струс мозку. Окрім рани в нозі він скаржиться на сильні болі внизу живота.

— А що там з Нієміненом?

— У нього, здається, ніяких травм. Але за словами чоловіка, який подзвонив у поліцію, він застав його лежачим без свідомості. Він не відповідав на питання, але потім опам’ятався і намагався утекти з місця події, саме коли під’їхав пікет.

Уперше за довгий час Бубланськи виглядав абсолютно розгубленим.

— Одна незрозуміла деталь, — додав Єркер Хольмберґ.

— Ще щось?

— Не знаю, як і описати. Шкіряна