Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

— Що це ти надумав? — почала вона від порога. — Знаєш, скільки ті інсультники можуть жити? Будеш з нею возитися?

— Не я, а її дочка, — сказав спокійно татко.

— Й припреш оту баберу в оцю конуру? — вибухнула бабця. — А дитина де буде?

— Одна кімнатка для мене й дитини, а друга для баб.

— А чого той, з Одеси, її не бере? Вона ж там і прописана! Він же і площу зайву хапнув через неї, то хай тепер забира.

— Не обзивається, — сказав мирно татко. — Біда є біда!

— А я її не буду прописувать! — гостро мовила бабця.

— То й не прописуй, — смикнув плечем татко.

— Ну, ти й дурний, ну й дурний? Нащо тобі той клопіт? Вони ж тобі не родичі.

— Вони мої родичі, — сказав татко. — Як і ти!

— Нє, вони в тебе родичі, не я. Ти до мене і в хату не зазирнеш, а все їм, їм, щоб вони подавилися. Так уже тебе вчарували! Ще ти мене згадаєш, коли біду в дім візьмеш, ще ти поплачеш!..

— Ти, бабцю, ображена не будеш, — сказав татко. — Як жила, так і житимеш. А про нас яка тобі турбота?

— А мені буде добре, коли тут бабера житиме?

— А тобі що?

— А то! — аж ніжкою в м’якому капці притупнула бабця. — А то, що не хочу я чужих у своєму домі…

Татко мовчав. Узяв недопиту кварту з домашнім вином і поволі його допив — заспокоювався. Бабця ще трохи постояла біля порога, очка її тріпотіли, а вуста трусилися. Тоді круто розвернулася й зникла в темені, а татко був, певне, аж дуже розхвильований, бо відразу ж поліз у льох і виніс звідти ще одну кварту вина. Випив половину і сказав мені:

— Світ — бардак, але добрі люди в ньому не повинні переводитися. Чи не так, синку?

Я хитнув. Таткові я співчував. Він дивився на мене блискучими, мов ґудзики, очима, і ті очі були ніби бляшані. Тоді допив другу половину кварти і виповів ще один афоризм:

— Одним у цьому світі щастить, а іншим — по голові! Чому?

Я не знав. Мій татко також. Усміхнувся якось криво і, як буває після домашнього вина, обійняв мене й обілляв слізьми. Я обережно вивільнився з його обіймів і попросив провести мене на двір по нужді, бо в темряві я боявся.

— Чого там боятися? — сказав мені мій героїчний татко й сміливо ринувсь у темряву, а я за ним.

Співали цвіркуни, а з бур’янів, із кубел, валували п’яниці. Щось викрикували хрипкими голосами; ми з татком дружно помочилися у кропиву під парканом.

— Що вони роблять там, оті п’яниці? — спитав я.

— П’ють, — відказав бадьоро татко. — Вони п’яниці-професіонали: п’ють, щоб бути п’яними, і це мета їхнього життя.

— Навіщо? — спитав я.

— Кожен має свою мету життя, — трохи патетично сказав татко, ярісно розжарюючи вогника своєї цигарки. — Мету чи антимету…

Я хотів спитати, що таке антимета, але стримався. І так уже багато розпитував, а коли так нав’язливо розпитую, татко сердиться: «Що ти все розпитуєш, як малий? — сказав він якось мені. — Доходь усього власною головою!» Через це я й не запитався, а вирішив, що антимета — це щось таке, як життя отих п’яниць із бур’янів. Я їм не заздрив, тим п’яницям, бо що то за життя у бур’яні? Вони ж там часто й спали і, що мене найбільше вражало, зовсім не боялися темряви, вужів та гадюк, яких там кишма у тих бур’янах; очевидно, вужі та гадюки, подумалося мені, бридять сивушними запахами.

Ми повернулися в хату, в бабці світилося, вона, певне, там начиняє себе лихими думками, як сказав якось мені татко. Я уявив собі бабцю, і лихі думки, і як вона ними себе напихає, зовсім так, як напихає домашньою локшиною качку мама, та локшина висить стрічками, а вона хапає її ложкою і пхає в розрізане нутро, аж доки всі хвости не зникають усередині. Тоді бере голку з білою ниткою і зашиває отвір, а що локшина все ще норовить висунутися, підпихає її пальцем — десь так, за моїми уявленнями начиняла себе лихими думками й бабця. Вона ще спробує начинити ними й нас, наче й ми качки, яких готуються спекти, але сьогодні татко дав їй відкоша, і вона кипить на самоті, хоч їй це нелегко чинити — любить бабця свої лихі думки не так у себе запихати, як викидати.

— Ходімо, синку, — сказав спатетизований домашнім вином мій татко, — проведемо останній парубоцький вечір, бо завтра нас окупують баби.

— Як так окупують? — не стримався, щоб запитати, я.

— А так, що нам тут хтозна чи й буде місце. Баби виживають нашого брата з цього світу.

Я не дуже збагнув цей черговий його афоризм, але в силі його довелося мені переконатися пізніше; дивно мені було, звідки татко знав, яке життя його чекає; але зовсім не противився тому, хоч цього бабця таки вимагала. Тепер, коли я майже дорослий, думаю: хто з них мав рацію: бабця чи татко — і до переконливої відповіді додуматися не можу.

Отже, ми з татком вирішили не лягати спати, а провести свій останній парубоцький вечір, і ця таткова ідея мені неймовірно сподобалася. Бабця ніби відчула цей наш намір, бо знову викралася з хати, підгледіла нас у шибку, а що татко ходив кімнатою досить героїчною ходою, вряди-годи надуваючи