Читати книгу - "Крига. Частини І–ІІ"

На таблиці з-під товстої поволоки інею червонів кривий напис:

Лёд!

Наче когось тут ще треба було інформувати. Кан і Єнісей під кригою, китиці бурульок висять на деревах, пара, що бухкає з-під машини, рухається над землею кутастими хмарами. Застібнулося новесеньку, вперше одягнуту хутряну шубу, натягнулося на голову важку кучму й покульгалося у хвіст ешелону. Ціпок ковзав убік на мерзлій землі, вкритій свіжою ковзелицею і сніжком, жодної опори. В коліні жеврів пекучий біль, у голові дудніло, шлунок судомно стискався і розтискався, підносячи до горла теплий квас, а потовчене горло боліло саме собою. Нестерпно перегріті вагони люкса настільки висушили впродовж ночі повітря у купе, що на світанку людина прокидалася з підошвою від козацьких гамашів, ушитою у піднебіння позаду язика, й із пемзою замість самого язика. Випилося просто з-під крана принаймні літр води, ледве тоді добулося людський голос із гортані. Голос, тобто наступна ранкова клятьба, коли побачилося віддзеркалену в люстрі огидну мордяку. Заснулося ж із пикою на недописаному листі, й тепер під оком, як на портреті циркового клоуна — карикатура сльози, — відтиснувся довгий трикутник кінчика олівця. Позіхалося, аж щелепа тріщала.

Восьма година ранку за місцевим часом, Сонце слухається астрономії літа, проте на землі — Зима. Задерлося голову, намагаючись зазирнути всередину отделения панни Муклянович, коли його миналося, проте вікно було заслонене. Сплять, мабуть, ясно, що сплять; теж малося б спати — якби не нав’язливі спогади про вчорашні слова прокурора Разбєсовa і якби не потворне похмілля, яке їх раз у раз…

Скрип-скрип, це не відлуння у заметіль, це хтось позаду йде, крок за кроком відмірюючи. Зупинилося, озирнулося. Дусін.

— Добридень.

— Вітаю, вітаю.

Він також зупинився.

Зціпилося зуби. Не відгукнеться першим, хоч би й мало тут стирчатися до від’їзду експреса.

Радник квапливо застебнув пальто, підняв комір, натягнув на вуха лисячу шапку.

— Вибачте. Щоразу, коли ви тепер виходитимете з потяга, до того дня, поки ми не прибудемо до Іркутська, — я вас супроводжуватиму.

— Ах! — закліпалося, коли сніжинки заліпили вії. — А що на це княгиня?

— Їх Високості…

— Посварилися.

— Увечері перед танцями…

— Через мене.

— Мимоволі…

— Ви проговорилися князеві. Він повірив, що…

— Тепер вони не…

— Не розмовляють між собою.

То врешті-решт, чиєю людиною є Захарій Фєофіловіч Дусін? Придивлялося до нього крізь вируючу білість. Він стояв, засунувши руки в кишені пальта, із зухвало задертим підборіддям, гадючі очі пропалювали віхолу.

— І ви позбулися своїх мартинівських, заморозницьких страхів?

— Його Високість наказав — Дусін пішов. Її Високість наказала — Дусін пішов. Не питайте про страхи Дусіна.

Відкашлялося.

— Але, може, це ложь, може власне тепер вам наказала княгиня — піти за мною, ножа мені в нирки встромити, коли я повернуся плечима до янгола-хоронителя.

— Я не брешу!

Брехав? (Тепер подивитися, як прокурор Разбєсов!) Не брехав.

Пішлося до вагона Тесли, Дусін ступав за два кроки позаду.

Відчинив Фоґель. Шарфом він прикривав уста від морозу, другу руку подав, допомагаючи увійти. Він також хотів допомогти Дусіну, але похиталося головою. — Чекайте назовні! — Сивий охранник дивно глипнув і зачинив двері перед носом у радника. Відтак знову насадив собі на носа пенсне, протерши його хустинкою.

Роззирнулося.

— Доктор Тесла тут?

Фоґель вказав за ковдри, розвішані впоперек вагона, від обшивки великого флюменатора до купи бляшаних скринь. Ціпком відгорнулося важкі тканини. То був своєрідний передсінок, задуманий для утримання тепла в найдальшій частині вагона, де стояли ліжка вартових, самовар, а тепер ще й масивна чавунна пічечка, труба комина якої виходила із вагона через верхнє віконце, ущільнене просмоленими ганчірками. Дошки підлоги вкривав товстий шар старих сінників, дірявих шкур, мішків із клоччям; ступалося по цьому, як по грузькому торфовищі. На стільці біля пічечки сидів Нікола Тесла, у розстебнутій великій чорній хутряній шубі й у казанку: він, згорбившись, записував щось у книжечку в шкіряній палітурці. На ліжку, під ковдрами й закопченим кожухом похропував Олєґ. А над самоваром, що шумів і пихкав, нахилилася mademoiselle Філіпов, і це вона перша підхопилася, щоб привітатися.

Але, поглянувши зблизька, надула губи й заломила руки.

— Mister Бенедикте, але як ви виглядаєте, та ви в ліжку повинні лежати, з вами, мабуть, не може бути настільки добре, як казав доктор Конєшин, оті танці, вам не слід було. О, ви ще кульгаєте, що ж ви з собою робите?

Поцілувалося теплу ручку.

— Чи вони нас розуміють? — спиталося французькою.

— Хто?

— Наші канцелярські лицарі.

— Ні. Вони не знають…

— Але можуть зрозуміти найголовніше, — відгукнувся Тесла, підносячи очі з-над записника. — Якщо те, що кажуть про Країну Лютих, правда.

Покульгалося до нього, узялося винахідника попід руку; гладке хутро вислизало з руки в рукавичці.

— Ви пам’ятаєте нашу розмову? — прошепотілося. — Під час пожежі в тайзі.

— Так. — Він глянув зверху вниз, втягнувши сухі щоки. — Ви не мусите про це питати.

— Добре. Помпа Котарбінського — Фессар її пошкодив, я бачив.

— Помпа… ах, ота. — Він зиркнув на панну Крістіну. — Я полагодив її ще вчора. — Він підвівся, клацнув пальцями у білій бавовні. — Вже, вже готовий прислужитися.

Вони перенесли її сюди з передньої частини вагона, тепер вона стояла на скрині біля самовара, сербові залишилося лише стягти з неї полотняний мішок.

— Мене це цікавило вже давно, — пробурмотілося, знімаючи рукавички, коли доктор Тесла кріпив до машини чорні кабелі й впорскував між рухомими металевими частинами гаряче мастило. — Що саме приводить її в рух, я не бачу жодних…

— Думайте, думайте, юначе! Коли я працюю корбою і механічну силу перетворюю на тьмідину, то в протилежній…

— І справді, енерґія із теслектричних батарей. А це ефективніше, ніж парові й нафтові двигуни?

Він знизав плечима.

— Ще самі лиш прототипи, обчислюю знову і знову, побачимо. Зручніші, так. Ну, прошу.

Ухопилося голою рукою за крижлізну цівку, Нікола Тесла натиснув на пуск.

… на панну Філіпов, яка спостерігала аж ніяк не зі страхом, не з гнівом чи докором на ясному обличчі з любовно випеченими на ньому морозом солодкими рум’янцями, а з якоюсь нездоровою напругою, з якимось іронічним задоволенням, незмигними, примруженими очима. Вона постукувала обцасом по скрині й хухала в плетені рукавички. Цього не може бути, зараз вона не витримає, вибухне обуренням, гіркими докорами, вибіжить набурмосена. Ні, інакше: кинеться із затиснутими кулачками на Ніколу, на машину, висмикне кабелі, потопче. Ні, інакше: