Читати книгу - "Крига. Частини І–ІІ"

нього залишалася вузька задирка, решта стирчить у шиї Юрія. Але, може, краще спершу дезінфікувати. Потяглося до міні-бару. Що там зосталося — горілочка, ну, гарна, гарна. Полилося. І в горлянку решту, навіщо має марнуватися. Відтак узялося за операцію виколупування скла із п’яти. Длук-длук-длук-ДЛУК, зігнутий, як дуга, на тому стільці, з ногою, криво підтягнутою майже до підборіддя, коліно знову несамовито болить, з кривим пером, націленим, наче шаманський ланцет… дзяб, дзяб…

Тук-тук.

Дзяб!

— Та ж курви ваші нехрещені, в смолі топлені!

Злетілося зі стільця, гепнувшись при цьому чолом у ліжко.

— Відчиніть.

— Поченґло?..

— Будь ласка. — И опять: тук-тук, тук-тук.

Витріщаючи очі на вкритий блискучими часточками скла килим, поволоклося рачки до дверей, тягнучи ліву ногу, наче кульгавий пес. Досягнувши ручки дверей, повернулося на сидіння, викручуючи кінцівку, щоб вишарпнути з п’яти позолочене перо Eyedropper.

Пан Порфірій Поченґло увійшов, і вже на порозі втратив дар мови.

— Чого треба? — буркнулося, вивчаючи нову фантастичну форму, якої набув притоптаний корпус вічного пера.

— Мабуть, і справді… — Поченґло вийняв хустинку, витер піт із чола, висякався; отьміт на обличчі залишився той само. — Не найкращий час…

Прицілилося в нього сколіозним «Вотерменом», знову з кров’ю на пері.

— Кажіть.

Хутко поглянувши в обидва боки коридору, він зітхнув і присів навпочіпки на порозі, ухопившись за рухомі двері.

— Послухайте-но, я хотів наодинці, перед Іркутськом… Ви мене слухаєте? Панна Єлена Муклянович…

— Панна Єлена!

— Тссс! — знервувався він. — Поводьтеся тихіше! — прошепотів. — Ух, ви напилися, як свиня.

— Пер-реп-прошую! Ви мене о-ображаєте! — Вимахувалося закривавленим пером перед носом у розгніваного Поченґла. — Я вимагаю сатисфакції, саме так, садис-факції.

— Ви зараз обблюєтеся.

— Дуєбель на… на… на… на чотири, два метри, хто кого обригає — я блюю далі! Йдіть сюди! Я далі, я всемогутній блювака, немає такого, як я! Я вас так обблюю, що вас рідна свиня не впізнає!

Він відштовхнув руку із пером.

— Огидний хам. А я думав, як до шляхтича в сердечній справі… — Він підвівся. — І що вона у вас бачить, справді. Тьху!

— Хе-хе-хе.

Він хотів грюкнути дверима, не зміг, пішов без гучного жесту.

Повернулося рачки. Кинулося у двері чоботом, вони зачинилися вдруге.

У сердечній справі, це добре. Залюбився у Єлену, чи що. Обв’язалося п’яту галстуком. Огидний хам, чому б і ні, гарну кар’єру можна зробити, хамство має велике майбутнє, увесь світ відкритий до хамства, делікатні, соромливі й чутливі поступаються перед ним, бо тільки хам би заперся і не поступився, мудрі не продовжують дискусії, програної після першого удару дрючком, шляхетні співчувають хамовому нещастю, хам суне вперед, ніщо не бентежить спокою його хамської душі, хамові не соромно, він не червоніє, не посміхається вибачливо, він навіть не бачить кпин і глузування, ніколи не чується незручно й ніяково — адже він хам. Що його стримує? Немає такої сили. Далебі, хами успадкують Землю, хамство сидітиме на престолах світу. Вклалося голову в умивальник і повернулося в порцеляну півлітра квасу й горілки. Длук-длук-стуком-стуком, відкрита пляшечка докотилася до стіни. Перехиливши пляшечку, витрусилося в горлянку решту напою.

Таак. Закохався, бідачисько. Потягнулося рачки до ліжка. До коліна приклеївся аркушик. Згорнулося розкидані папери. Що ми тут маємо, «Питання існування майбутнього», пусте, майбутнього не існує, зрештою, й минулого теж; ага, і другий лист польських соціалістів, шифр рівнобіжної пам’яти — скажите мне: правда или фальшь? І ще ці списані аркуші — лист до панни Юлії! Так давно вже до неї не писалося! Зовсім забув.

Схопилося олівець. Пальці слизькі, висковзує. «Вибачте мені, панно, що так довго це тривало» — але чому цей потяг так трясеться! — «аж довелося мені напитися» — ну цього ж їй не напишеться! — «довелося мені зазирнути у вічі смерти» — о, як драматично! — «щоб зрозуміти» — що сáме? — «усі помилки, порожнечі миті, безумні устремління» — п’яний, на милість Божу, ну перепив, а віршем пише! Подлубалося олівцем у вусі. «Здавалося мені, що я вас кохаю, оскільки ця ідея була занадто гарна, щоб її відкинути, — що ж може бути піднесенішим за нерозділене кохання? Я добре знаю, що ви не дали мені для того жодних» — а коли посміхалася з-під гривки, коли хапала ручкою прудкою за зап’ястя, за передпліччя й притискала до себе, нібито щоб затримати й звернути увагу, щоб пильніше в її слова вслухатися, не проґавити її звивистих, змієвих мудрощів, але чи жінки не розуміють таких знаків, чи не тямлять, що не відверті поцілунки, не облапування у темній брамі й не прості ординарні слова, а — один побіжний погляд, посмішка з-за хустки, дотик пальчика, поділ сукні, що під столом торкається холоші штанів кавалера…

… Як тоді, коли ми стояли під липою в осінній дощ, панна щось квапливо говорила, потираючи долоні одна об одну й глибоко вдихаючи дощове повітря, аж ударила над лукою блискавка, за лісом ще одна, збирайся, Юлька, гукнув я, тікаймо з-під цього дерева, влучить і в нас! Ми побігли межею через поле й грязькою дорогою до стодоли Вонґелів. Потім Юлія витрушувала дощ із волосся, краплі води, наче скляні коралі, тільки їх твердого стукоту, коли вони падали на тік, не чулося, — витрушувала, нахилившись уперед, опустивши голову низько, між колін; на вигині її плечей, на самій горі, над гачками, але під коміром легкої сукні, крізь мокрий її матеріал видніли форми найвищих хребців, округлі вузлики, мов шкіряні ґудзики, що застібаються на тілі ззаду й зсередини, тобто, якимись червоними палюхами хрящів і сухожиль з-поза ребер, з боку груднини, серця і легенів. Я простягнув руку й поклав долоню на ці кружки, притиснув пальці до Юльчиної шиї. Я відчував під ними кожну кісточку, кожен ґудзичок. Вона озирнулася через плече. Я зніяковіло позадкував. Вона стояла у дверях стодоли, вдивляючись у буряний краєвид, за обійстям відкривався вид на всю долину під час дощу, на землі помістя й орендований ліс. Юлька радісно сплеснула руками. — Все це буде моїм! — Я підтакнув їй, як із дитинства звик підтакувати усім її планам. Я стояв позаду й дивився тільки на панну. Руки мені тремтіли, я мусив сховати їх за спину. Ґудзики хребта вимальовувалися під матеріалом занадто виразно. Мені так хотілося її р о з д я г н у т и…

Іншим є кохання Літа.

Про віщування майбутнього

Жорстока хурделиця розмила обриси будівель станції у Канську Єнісейському, замалювала білими смугами увесь перон і навіть сам рухомий склад Транссибірського експреса, тож зійшовши із найнижчого щабля доставлених сходів у сіру