Читати книгу - "Бути другом, Інна Турянська"

— Рукавичок не хочу…хочу, щоб ти тримав мене за руку. Так мені надійно і тепло. Так, я забуваю про свою самотність, про те….я не хочу забути Степана, —  похитала раптом головою, а на її очах виступили сльози, — Я просто хочу продовжувати жити…не існувати, а жити, просто жити Артурчику, — обійняла його жінка, пригорнувшись зовсім-зовсім близько.

Артур відповів їй обіймами, пригортаючи до себе не менш міцно. Просто їх зранені душі так хотіли того тепла. Хотіли відчувати один одного, бути один в одного, без провини, без докорів сумління, без минулого…

— Я знаю, я знаю…— шепотів їй Артур, погладжуючи по волоссі. Далеку жінку, чужу жінку, яка можливо колись, стане його? — Правду кажучи, я голодний, може десь повечеряємо? 

— Угу, в мене, красунчику, — Діна вирішила зробити Артуру таким чином комплімент. Бо дійсно гарний чоловік, привабливий. 

Артур, здається, був захоплений зненацька. Ніяково почухав потилицю. 

— Гаразд, тільки якщо ти навчиш мене готувати твою фірмову печену картоплю, — підморгнув він до неї. 

— Аякже, хоча насправді то не моя, а моєї мами. Це вона мені передала свої знання.

— Чудово, а ти передаси мені. 

Ален був у батьків, тож цим двом точно ніхто і ніщо не заважатиме…Ну можливо, окрім них самих. Крім їхніх страхів та докорів сумління, які вони потрохи стали відпускати, щоби не втратити один одного. 

— Насправді, знаєш…там нічого складного. Просто перед випіканням картоплю треба відварити, — говорила Діна, спостерігаючи за тим, як руки чоловіка вправно чистили картоплю. Чомусь це дивувало жінку. Діна гадала, що Артур рідко готує або ж зовсім не робить цього. Але те, як він вправно і акуратно чистив овочі, говорило протилежне, — Але недовго, після того, як закипить, треба відразу ж перекласти на деко і поставити в розігріту духовку. Ти так вправно це робиш! — озвучила зрештою свої думки Діна.

— Що саме? – нерозуміюче глипнув на неї Артур. 

— Ну…чистиш картоплю, — хихикнула жінка. Це викликало непідробну посмішку на лиці Артура.

— Та ну…я ж просто чищу картоплю, — стенув він плечима.

— Ні…ти робиш це для мене, для нас. По правді, Артуре, ти стільки зробив для нас. Для мене і тебе….для мого сина, — без тебе, я би була зараз там, де й Степан, – зізналася чесно жінка, — Без тебе я б не змогла….

— Та ні…ти б змогла…ти просто…., – несміливо намагався заперечити чоловік. 

— Ні, — твердо сказала Діна, — Степан був не просто частиною мого життя, Степан і був моїм життям. Інколи нелегким, — вирішила пожартувати, всміхнувшись, — А завдяки тобі я живу зараз. Вибач, наразі не можу сказати, що ти – моє нове життя, але….

— Але.. я знаю, розумію…Ходи сюди, — чоловік звівся на ноги і зазирнув в голубі очі…знову. Руки були брудними, тож він вагався чи варто її обіймати.

— Варто, — зруйнувала його сумніви Діни, — Обійми мене, теплий чоловіче з брудними руками, – хихикнула вона йому на вухо.