Читати книгу - "Світова гібридна війна: український фронт"

— блокування процесів формування спільного ринку країн-споживачів (перешкоджання формуванню спільного ринку країн-споживачів, заборона на реекспорт енергоносіїв у рамках угод з Росією, надання переваг окремим країнам (компаніям) у доступі до внутрішнього російського ринку).

Найбільш очевидним проявом такої політики Росії щодо України є використання зазначених інструментів під час укладання невигідних конт­рактів на постачання природного газу в 2009 р., наступний обмін знижки на вартість природного газу на продовження терміну довгострокової оренди Чорноморського флоту РФ в Україні у 2010 р. та спроба блокувати підписання угоди про Асоціацію між Україною та ЄС в обмін на уникнення штрафів за невиконання контрактів 2009 р. та надання додаткових кредитів на закупівлю газу в 2013 р.

Саме нехтування світовим співтовариством спроб Росії використовувати енергетику як «енергетичну зброю» в мирний час сприяло імплементації енергетичного виміру в нову концепцію ведення війн, яка демонстративно реалізовувалася в Україні у 2013—2016 рр., у т. ч. уже через акти фізичного впливу на функціонування енергетичної інфраструктури.

Політика «закривання очей» на використання Росією, як і будь-яким іншим агресивним постачальником енергоресурсів, енергетики як інструменту реалізації своїх політичних інтересів та амбіцій на світовій арені більше не може вважатися припустимою. Теоретичні та політичні конструкції багатьох західноєвропейських експертів, якими вони намагалися пояснити численні конфлікти Москви з країнами СНД та колишнього Варшавського договору в енергетичній сфері, виявили свою неадекватність.

Більше того, можна стверджувати, що пояснення поведінки Росії на енергетичних ринках Європи лише через призму прагматизації економічних відносин, слугували одним із методів легалізації проросійських інтересів у публічному, економічному та політичному просторі ЄС. При цьому істотну роль у просуванні російської «геостратегії реваншу» відігравали окремі політичні особи країн ЄС, енергетичні компанії та галузеві експерти-аналітики. Цей аспект формування політики країн, які мають політико-економічні форми співпраці в енергетичній сфері з Росією, чекає на серйозний аналіз.

Проблему відповідальності еліт за виконання міжнародно-правових договорів має бути винесено у публічний простір та вирішено. Це стосується не тільки реалізації зобов’язань за Будапештським меморандумом, а й інших договорів, зокрема в енергетичній сфері, як-от договору про заснування Енергетичного співтовариства, членом якого є Україна.

Намагання політиків деяких країн дистанціюватися від «периферійних проблем» лише заохочує порушників міжнародної системи безпеки до продовження гібридної війни та застосування гібридних методів впливу і в інших сферах життєдіяльності та в інших регіонах світу. В умовах подальшої глобалізації обмежити гібридну агресію територією певних «периферійних» країн шляхом врахування інтересів агресора неможливо.

Спроби домовитися з агресором за рахунок інших країн, зокрема України, інтереси якої порушує реалізація Росією та західноєвропейськими компаніями «обхідних» маршрутів газопостачання[2], не забезпечать підвищення рівня безпеки європейських держав. Слід мати на увазі, що відпрацьовані в Україні гібридні методи впливу у певний час можуть бути легко перенесені на територію ініціаторів домовленостей з агресором[3].

На початку активної фази гібридної війни сили безпеки України (передусім, СБУ, МВС, ДПС) виявились неспроможними надати адекватну відповідь діям агресора. На той час наша країна переживала глибоку системну кризу, яка стала результатом відсутності реформ і накопичення критичної маси проблем усередині країни. Декларативність безпекової політики та системна деградація державних інститутів, що відбувалася у попередні роки, утворили сприятливий ґрунт для комплексного зовнішнього втручання у справи України. Драматичні події у АР Крим і на сході України засвідчили, що система забезпечення національної безпеки України, яка існувала на той момент, була неефективною, не враховувала особливостей війн нового типу, зокрема зростання ролі політичних, економічних, інформаційних та інших невоєнних засобів боротьби.

Можливість здійснення Росією збройної агресії проти України раніше взагалі не розглядалася. Ця стратегічна помилка на тлі ненадійності зовнішніх гарантій безпеки дорого коштувала нашій державі.

Активна фаза гібридної війни РФ проти нашої країни розпочалася у момент найбільшої слабкості державного управління України (втеча колишнього керівництва країни), певної деморалізації силових структур, що унеможливило адекватну та ефективну реакцію з боку Києва. Проте за короткий час у країні були проведені демократичні вибори, поновлено владні інститути, мобілізовані всі наявні ресурси для протидії агресії. Видатну роль у цьому процесі відіграло формування широкого добровольчого і волонтерського руху в Україні.

У встановленому законодавством порядку було прийнято рішення про проведення широкомасштабної антитерористичної операції, до якої були залучені підрозділи СБУ, МВС, новоствореної Національної гвардії України та інших складових сектору безпеки, а також Збройних Сил України.

Одними з основних чинників успішної протидії гібридній війні стали посилення контррозвідувального режиму, вжиття низки заходів з локалізації конфлікту в окремих районах Донецької та Луганської областей, оперативна перебудова діяльності розвідувальних органів та Державної прикордонної служби України в нових умовах.

Фактично досвід протидії гібридній війні в Україні набувався, а форми реагування на відповідні загрози розроблялися або уточнювалися вже під час самої війни.

Ситуація як у районі проведення АТО, так і в інших регіонах країни поки що залишається складною і вимагає дедалі більших зусиль від українських спеціальних служб та правоохоронних органів щодо упередження загроз, викриття справжніх намірів противника, своєчасного виявлення та припинення розвідувальної, диверсійної, терористичної та іншої протиправної діяльності проти нашої держави.

Однією із суттєвих передумов російської гібридної агресії стала непослідовна, слабка та хаотична зовнішня політика України, т. зв. багатовекторність і часта зміна стратегічних орієнтирів. На тлі численних провалів на зовнішньополітичній арені найбільшою поразкою нашої держави стало ядерне роззброєння без належних гарантій безпеки внаслідок укладення Будапештського меморандуму 1994 р.

Ще однією поразкою зовнішньої політики України стала прив’язка між­урядової угоди «Про статус і умови перебування Чорноморського Флоту РФ на території України» до українсько-російського Договору про дружбу і співпрацю. Саме існування російського військового контингенту на території Криму створило зручні для російської сторони умови анексії півострова, у т. ч. стало маскувальним фоном для силових дій армії РФ в АРК, що забезпечували цей процес.

Багатовекторна політика, яку реалізовувало українське керівництво з метою пошуку балансу інтересів, разом із невизначеністю західної політики щодо країн т. зв. пострадянського простору зрештою перетворили Україну на буферну державу між європейською цивілізацією та сферою російського впливу, не давши змоги приєднатися до євроатлантичної системи безпеки і забезпечити захист в умовах зовнішньої агресії.

Ефективно протистояти заходам агресора у гібридній війні українському зовнішньополітичному відомству перешкоджали й внутрішні причини, пов’язані з відсутністю кардинальних реформ української дипломатії, яка досі залишається далекою від європейських критеріїв.

На сьогодні в Україні здійснено низку важливих заходів, спрямованих на нейтралізацію гібридних атак у сфері зовнішньої політики. Серед них — політичні рішення щодо відмови від багатовекторності зовнішньої політики та від позаблокового статусу. Визначено чіткий курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію, його закріплено