Читати книгу - "Ягня з левиним серцем, Шайна Даймонд"

(…Від смерті графа Аластера Блейка минув вже тиждень. Стояли теплі травневі дні, але навіть чудова весняна погода не приносила радості у зболіле серце юної леді Грей. А втім, вдова покійного графиня Еленор почувалася не краще за свою вихованку. Лорейна в ігровій кімнаті розучувала з кузеном нову мелодію на старенькому роялі. Дивлячись на спокійне і зосереджене личко Дікона, Лорі по доброму заздрила йому, адже хлопчик вже не так часто плакав за батьком і сумував. Майбутній граф Дікон Блейк дав матері з кузиною обіцянку, що виросте гідним спадкоємцем татка і продовжить працювати з містером Філчем у земельній конторі. Графиня, не стримавши сліз, сказала, що батько був би радий і пишався б своїм синочком. Заради цієї обіцянки, Дікон навіть передумав вступати у військову академію – так сильно йому захотілося догодити покійному таткові. 

Лрейна заздрила кузенові, бо він був спокійним і щасливим. У нього з’явилася мета, яка допомагала йому боротися з горем: прожити життя так, щоб покійний батько пишався ним. Милий хлопчик – не все розумів, але – вірив!.. А Лорейна – що? Що вона може зробити для дядечка тепер, коли його не стало?.. Допомогти тітці воз’єднатися з її коханцем і врятувати їхнє дитя? Хіба тоді дядечко пишатиметься своєю «зіронькою»?.. Певно, що ні. 

Поява у кімнаті тітки відволікла Лорейну від сумних думок. Графиня відпустила Дікона гратися на дворі, а сама зайняла його місце поряд з вихованкою. Тітка мала стурбований вигляд, а тому Лорейна приготувалася до серйозної розмови. Вона не помилилася.)

Графиня Еленор

Аж не віриться, мила, що твого дядька не стало – 
Я ж так сподівалася, так Небо благала!..
(Графиня готова була от-от зайтися гірким плачем, тому Лорейна поспіхом взяла її за руку і лагідно, зі співчуттям промовила)

Лорейна

Досить, тітонько, душу слізьми поїти – 
Напилася вже вдосталь, час рани гоїти…
(Еленор вдивилася в юне обличчя вихованки і відвела погляд: їй боляче було бачити, як життєві труднощі і хвилювання змінили її любу дівчинку… Скорботний погляд зелених очей, ледь помітний рум’янець на змарнілому личку; гірка складка між бровами і бліді вуста, що вже й забули, коли всміхалися востаннє. І це все – тільки зовні, а всередині дівчини що коїться,.. в її душі і серці? Моторошно й уявити! Графиня раптом згадала, як в пору своєї далекої юності їхала разом з братом повз чималеньке поле, яке постраждало від пожежі. Чорна, вщент вигоріла земля, вкрита попелом і обвугленими патичками! Саме такою Еленор уявляла тепер душу Лорейни. А усвідомлення того, що це любляча тітка стала тим вогнем, який нещадно спалив живе і квітуче поле душі вихованки – змушував нещасну графиню дедалі частіше думати про флакончик з отрутою!..)

Лорейна

Тітонько! Ви чуєте мене?
Потрібен час – і все мине!
(Облишивши такі вже звичні похмурі думки, вдова Блейк сумно всміхнулася вихованці, стискаючи її долоню)

Графиня Еленор

Яка ж ти права, дівчинко моя, 
От тільки часу в мене… геть нема!
Збагни: мій любий граф в могилі спочиває,
А отже я тепер – вдова в обіймах горя.
Мине ще місяць, два і осоромлюсь я,
Адже довідаються всі, що я ношу дитя!
Час – проти мене, він не лікує моїх ран…
Для мене він – суддя, що явним зробить мій обман.
(Любляча і турботлива Лорейна вже хотіла, як зазвичай, втішити і підбадьорити тітку, але на цей раз вона промовчала. Ситуація дійсно була дуже складною і з кожним днем вимагала швидких рішень. Тривожно глянувши на графиню, дівчина наважилася і тихо, майже пошепки заговорила)

Лорейна

Тітонько, я вихід бачу лиш один,
Хоч теж він є не менш складним.
Я пропоную про дитя… баронові сказати,
Він – батько, тож має право… знати.
(З того часу, як графиня віддала Лорейні записку від лорда Домініка, в якій він висловлював свої співчуття – більше вони про нього не говорили. Зараз, юна Лорі дуже сподівалася, що тітка змінить своє рішення тримати батьківство барона Клемона в таємниці і прийме його допомогу. Проте реакція графині на її слова виявилася навіть більш бурхливою, ніж очікувала Лорейна. Випустивши її руку і різко підвівшись, тітка гнівно глянула на неї і сказала, важко переводячи подих)

Графиня Еленор

Я раніше – просила, а зараз – наказую!
Ніколи!.. Більше!.. Цього не кажи! 
І… чути не бажаю я… Про нього!

Лорейна

(Підводиться і завмирає навпроти графині. Благально дивиться їй у вічі, голос помітно тремтить)

Тітонько! Але ж нема його вини…
 

Графиня Еленор

Мовчи! Ні слова більше!..

Лорейна

Прошу! Так буде… спокійніше.

Графиня Еленор

Кому? Невже – йому?!

Лорейна

(Майже плачучи)

Мені…

(В ігровій кімнаті запала тиша. Шалено калатають два люблячі серця: одне – від гніву і відчаю, друге – від тривоги і розпачу. Графиня, а нині вже – вдова Блейк – суворо дивиться на свою юну вихованку, а через мить відвертається  і швидко виходить з кімнати. Слів забракло і сміливості зізнатись, що вона сама глибоко в душі понад усе бажає, щоб барон Домінік Клемон… знав!
Лорейна не рушила слідом за тіткою, розуміючи, що краще зараз дати їй спокій. Важко сівши, дівчина зітхнула: хай що робитиме тітонька, хай як гніватиметься – сама вона вже все вирішила!)