Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Віка (продовження: 19.02)

Ми приїхали додому.

Вдома:

Коли сльози трохи вщухли, я залишилась сидіти в обіймах Дениса, закутана в плед, наче в кокон. Його долоня повільно ковзала по моїй спині, заспокійливо, мов хвиля.

— Ти трохи відпочинь, — прошепотів він. — А я зварю тобі щось тепленьке.

— Тільки не чай з ромашкою… — буркнула я в ніс.

— Чому?

— Бо я не ромашка. Я дика троянда з шипами.

— О-о-о, тоді тобі підходить щось сильніше… Наприклад… какао. З маршмелоу. Хоча маршмелоу у нас, здається, тільки ти.

Я не втрималась — всміхнулась.

— Це було дуже сиропно. Але… приємно.

Він підморгнув і пішов на кухню.

Я лишилась сидіти, притискаючи долоню до живота.

— Ну що, малий? Твій тато трохи милий, га?

Через десять хвилин Денис повернувся з двома чашками. Одне — мені. Друге — собі.

— Я додав трошки кориці. Вона, здається, заспокоює. Якщо не спрацює, в мене ще є запасний план: мультик про панду, що вчиться кунг-фу.

— Ти мене балуєш, — я посьорбала какао й закрила очі. — Можеш ще вдіяти диво й зробити мені масаж?

— Звичайно. Але тільки якщо дозволиш погладити живіт перед тим. Ми ще не знайомі з мешканцем офіційно.

Я вклалась на бік, підтягла футболку.

— Дозволяю.

Він присів поруч, ніжно поклав теплу долоню мені на живіт.

— Привіт, малий. Це я, Денис. Знаю, ще зарано, але хочу, щоб ти звикав. Я тут. Завжди поруч. Не лізу з порадами, але якщо щось треба — гукай.

— Він зараз, мабуть, думає: «Ого, це мій тато? Говорить до мого будиночка?»

— Зате в мене вже є план, як навчити його бити по м’ячу, ще не вилізши назовні.

— Не смій! Мені й так боляче, коли ти мені пхаєш ноги під боки.

— То це ми ще не тренувались! — він засміявся і легенько вщипнув мене за стегно. — До речі, в тебе тут… дуже м’яко.

— Денисе! — я вдарила його подушкою. — Мені стрес, я хвора, не чіпай мої… стегна.

— Це терапія. Лікувальні щипки.

— Я зараз таку лікувальну ляпаску дам, що аж...

— Все-все, здаюсь! — він кинув подушку, ліг поруч. — Просто будь поруч. Я хотів тебе відволікти. Вийшло?

Я кивнула й притулилась до нього.

— Тепер точно краще.

І ми лежали отак — він гладив мій живіт, я слухала його дихання. І в душі нарешті було спокійно.