Читати книгу - "Королева пустелі"

якою він мав стільки спільних інтересів; однак Корнвалліс був на п’ятнадцять років молодшим від неї; і йому не потрібна була ні матір, ні сестра. Ґертруда ніколи не була дріб’язковою чи скупою до тих, кого любила; вона продовжувала вважати його одним з найкращих чоловіків, яких знала. Коли Корнвалліс поїхав до Англії, Ґертруда попросила Моллі, щоб та запросила його на обід. Розлад між Ґертрудою та Корнваллісом почав потроху згладжуватися, а їхні дружні взаємини поновилися після того, як він подарував Ґертруді одного з цуценят своєї собаки породи спанієль. І знову Корнвалліс забирав її пошту, коли хвороба прикула Ґертруду до ліжка, а ті листи, які могли її виснажити, намагався приховати. Однак такі емоційні перевороти залишають після себе шрами: завжди смілива Ґертруда відчула, що була вже менш життєрадісною, більш усамітненою, а відколи покладалася на Корнвалліса в усіх внутрішніх новинах про ситуацію в королівському палаці та кабінеті міністрів, відчувала себе певною мірою менш поінформованою.

Щойно оголосили умови договору, а питання мандату відставили, король наказав готуватися до виборів в установчі збори. Таким чином вдасться ратифікувати договір, ухвалити конституційний закон майбутнього уряду Іраку й створити виборче право для того, щоб можна було обрати перший парламент. У цей час зі своєї посади звільнився накіб, і його місце прем’єр-міністра Іраку перейшло до молодшого представника, Абдули Махсінбея. У 1922 році в уряді Лондона теж відбулися зміни: на державній арені з’явилися консерватори під керівництвом нового прем’єр-міністра Бонара Лоу. Вони надіслали на Схід нову пропозицію евакуювати з Іраку весь британський персонал. І знову Кокса викликали в Лондон, щоб розглянути роль Британії в долі Іраку. У Багдад він повернувся з новим доповненням до договору, протоколом, який висував обмеження британського впливу на Ірак, термін якого мав вийти через чотири роки. І тим не менше, для Фейсала цього було більше, ніж достатньо. Тепер питання полягало в тому, чи буде Ірак готовий захищати й управляти своєю державою вже через чотири роки?

Наприкінці квітня 1923 року Кокс нарешті поїхав з Іраку. Його останньою доброю справою для Ґертруди було санкціонування вартості її додаткової вітальні в літньому будиночку, враховуючи всі ті прийоми, які вона там організовувала на благо секретаріату. Коли Кокс роздав свій звіринець і влаштував у себе в саду прощальну вечірку, склалося враження, що це було кінцем цілої ери, і це була правда. Ні для кого його від’їзд не став настільки болісним, як для Ґертруди. Вона написала батькам:

«Увесь цей час у мене серце краялося, думаю, ви розумієте, прощатися з сером Персі було надзвичайно важко... Яку репутацію він зміг собі здобути. Я думаю, що жоден англієць на Сході не мав такої довіри, як сер Персі. Йому й самому було надзвичайно важко їхати — 40 років служби — це не те, від чого можна з легкістю відмовитися...

Я маю розповісти вам дещо дуже зворушливе... Сер Персі надіслав мені свою фотографію у срібній рамці і в одному з кутиків написав: „Найкращому з моїх товаришів”. Ну хіба ж це не найприємніше з усього, що він міг написати?».

Новий верховний комісар, сер Генрі Доббс, приїхав до Багдада минулого грудня, щоб ознайомитися з роботою. Він був серед перших чиновників, які приєдналися до Кокса в Басрі й надзвичайно успішно працював на посаді податкового інспектора. Ґертруда й сама писала про його досягнення у своїй білій книзі на тему громадянської адміністрації країни. У Багдаді Доббс узявся за наполегливе виконання британських обов’язків щодо безпеки й міжнародних відносин. Тепер можна було проводити вибори. Фейсал їздив країною й заохочував населення йти голосувати. Доббс від нього не відставав, і всі мешканці бачили їхню об’єднану відданість цілі демократичного Іраку. «Наче за щучим велінням, політична атмосфера прояснилася, і навіть найвіддаленіші племена річки Євфрат і курдських схилів жваво внесли себе до списків виборців», — пізніше написав Доббс.

За шість років роботи громадським комісаром Кокс звик обговорювати з Ґертрудою певні питання по декілька разів на тиждень. Доббс анулював цю традицію — Ґертруда й сама усвідомлювала, що не було жодної причини її дотримуватися. Утім Ґертруді дуже сильно подобався її новий начальник, до того ж леді Доббс виявилася дуже доброю й турботливою жінкою, яка влаштовувала у своєму домі найдивовижніші прийоми й найсмачніші обіди.

Ґертруда радісно очікувала зустрічі зі своєю сестрою Ельзою та її чоловіком, на той час віце-адміралом, сером Гербертом Ричмондом, якого направили у відрядження в ці краї, і тому вони мали припливти до Багдада на борту флагманського корабля «Чатем» у жовтні 1924 року. Тоді ж до Багдада також мав приїхати старший син Моллі, Джордж Тревельян, і приєднатися до експедиції Ричмондів, які прямували до Цейлону. Ґертруда почала планувати різноманітні розваги для своїх близьких, а коли перед самим їхнім приїздом злягла зі страшним бронхітом, її серце розривалося від розпачу. Особистий лікар короля, «Синбад» — сер Гаррі Синдерсон — навідувався до неї двічі на день, не беручи за свої клопоти ні копійчини, і вирішив, що стан здоров’я Ґертруди недостатньо хороший, щоб Джордж залишався у неї вдома; тож юнака поселили в резиденції, а леді Доббс дала у Ґертрудине розпорядження свій автомобіль, щоб коли їй стане краще, вона змогла повозити сім’ю Ричмондів по Багдаду й усе їм показати.

І тим не менше, хтось із Ґертрудиних близьких, уперше побачивши її в такому жахливому стані, передав батькам в Англію повідомлення про своє глибоке занепокоєння її здоров’ям. У листах до Г’ю та Флоренс Ґертруда завжди применшувала серйозність своїх недуг, а цього разу її бронхіт був ще й ускладнений тепловим ударом і сильним знесиленням. На додачу до всього цього звалилися ще й погані новини, які Ельза привезла з дому. Економічна криза разом зі страйками сильно вдарила по статкам родини Беллів. Елізабет Бергойн у другому томі своєї книги про життя Ґертруди, яку вона написала на основі її особистих записів, з’ясувала, що Ґертруда сказала своєму товаришеві Найджелу Девідсону, що «чорна депресія оточила її з усіх боків, наче хмара; вона навіть просила, щоб він за неї молився. На його думку, її особиста скорбота, самотність і відчуття безвиході були нездоланною перешкодою для того, щоб Ґертруда знову відчула себе по-справжньому щасливою».

У лютому 1925 року Ґертруду охопив ще більший смуток — її найулюбленіший собака разом з псом Кена, які тоді були у неї вдома, здохли від собачої чуми за одну добу:

«Я навіть не знаю, кого з них я любила більше, Саллі провела у мене ціле літо, поки