BooksUkraine.com » Публіцистика » Україна — не Росія 📚 - Українською

Читати книгу - "Україна — не Росія"

147
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Україна — не Росія" автора Леонід Данилович Кучма. Жанр книги: Публіцистика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 146 147 148 ... 184
Перейти на сторінку:
в радянський час розшарування було відсутнє, воно було дуже значним, хоча його і намагалися незграбно маскувати. Але то було звичне розшарування, яке склалося за 70 років. Нове розшарування довго ще буде найсильнішим соціальним подразником.

Підвищена конфліктність суспільства, яке оновлюється, іде на спад, як тільки люди починають відчувати блага цих змін. На початку XX століття з небезпечно великою швидкістю модернізувалися відразу кілька країн. У Росії (до якої тоді входила й Україна) ситуацію різко загострила війна. Число вибитих з колії людей різко виросло, вдесятеро збільшилася злочинність. Учорашнім селянам і робітникам, звиклим до крові, стало здаватися, що втрачати їм нема чого, хай воно все згорить, виправити несправедливий світ може тільки гвинтівка. Події розвивалися різно, але і там, і там незабаром відбувся тоталітарний зрив.

Але загострити ситуацію і навіть пустити країну під укіс, так бувало в історії, можуть також амбіції і безвідповідальність політиків, суспільних діячів, преси. У наші дні майбутнє і України, і Росії не тільки в руках парламентів, урядів, партій, воно багато в чому в руках ЗМІ. Чи під силу їм тягар відповідальності перш за все перед тими мільйонами людей, яких у наших країнах називають «протестним електоратом»? Чи не стали джерелом підвищеної небезпеки автори примхливі, самовдоволені, істеричні, легковажні?

Третя в історії спроба створення незалежної української держави починалася в умовах небувалої суспільної єдності. Напевно, у підручниках про це будуть говорити так: «Новітня історія незалежної України відкривається моментом унікальної загальнонаціональної згоди». Цю згоду відбив всеукраїнський референдум 1991 року. Коли в грудні 2001 року ми разом з Л. М. Кравчуком оглядали Національний музей історії України і торкнулися в розмові теми цього референдуму десятилітньої давнини, мені особливо запам’яталися слова Леоніда Макаровича, що «якби не було референдуму 1 грудня 1991 року, то не було б і незалежності України, тому що цей референдум скасував результати референдуму про збереження СРСР, проведеного в березні 1991 року. Тільки після 1 грудня 1991 року Україну визнав світ».

І дійсно, у тім стані революційного підйому, в якому ми прожили осінь 1991 року, ми постійно забували, що світ спостерігає за тим, що відбувається, без нашої наснаги і навіть з деяким скепсисом: мовляв, якщо цей народ у березні в переважній більшості хотів зберегти СРСР, навряд він рішуче змінить свою думку через вісім з половиною місяців. Звичайно, спостерігачам з боку не було видно, що для нас іноді тиждень дорівнює року, але хід їхніх думок був, узагалі, не позбавлений логіки. Іноді і нас, депутатів, опановував сумнів, особливо коли ми чули: проголосили ж незалежність інші радянські республіки і не стали призначати референдуми, дійшли висновку, що парламентського рішення достатньо, а вам що, більше всіх треба? Не дай Боже, голоси розділяться практично нарівно або більшість виявиться незначною, що тоді?! Не знаю, як у кого, але в мене подібні сумніви були дуже скороминущими. Переконаність, що тільки сам народ має право вирішити свою долю, кожного разу перемагала. 90,32% голосів за незалежність і небувало висока явка — це був результат, якого не чекав майже ніхто. Навіть більшістю найпалкіших прихильників незалежності була вимріяна менша цифра. Я радий, що українським політикам вистачило мужності винести питання про незалежність на референдум. Тепер ніхто і ніколи не зможе заперечити того факту, що вибір зробив сам народ.

Чи хотів би я, щоб жителі України були такі ж одностайні завжди і в усьому? Звичайно, ні. Для демократичного суспільства така згуртованість можлива (і характерна) лише в умовах доленосного вибору, на зразок того, який стояв перед нами 1 грудня 1991 року. Практично по будь-якому іншому питанню в країні існують, що зовсім нормально, різні думки. Але будь-яка крайність небезпечна. Небезпечний і розкол за світоглядом, що незабаром розділив Україну на табори, які не можуть, та й, якщо придивитися, не хочуть знайти спільної мови, вважаючи за краще обмінюватися люб’язностями типу «яничари», «галицькі фашисти», «імперські лакеї», «гауляйтери МВФ» і так далі, не хочеться продовжувати. З якоїсь причини їм комфортніше ворогувати, ніж шукати об’єднуючий момент. Такі речі не проходять без наслідків. Що таке чергова бійка у Верховній Раді? Це не просто маленька рукопашна кількох спітнілих депутатів, вона символізує собою бездарну анігиляцію духовних сил суспільства. Подібні видовища підривають віру простих людей у майбутнє країни, підсилюють соціальний і політичний песимізм. Чи треба дивуватися болісній долі кожного важливого законопроекту, якщо депутати дивляться, у першу чергу, не на якість, а хто його вніс? Чи треба дивуватися низькій інвестиційній (та й будь-якій іншій) привабливості України в очах зовнішнього світу? Як наслідок, наш рух уперед відбувається немов у грузлому киселі, він набагато повільніший, ніж міг і повинен бути. Мимоволі знову і знову із заздрістю згадуєш єдність десятилітньої давнини. Ми тоді думали, що за «оксамитовим» одержанням державності в Україні підуть такі ж оксамитні кроки до нової економіки і нового життя.

Хочу, щоб мене правильно зрозуміли. Я не малюю собі ідеал прохолодної політичної сцени, на якій панує поблажлива і млява неупередженість. Таке можливо лише в суспільстві, яке поступово занурюється в байдуже всепрощення. Американський політолог Фукуяма не так вже і давно оголошував «кінець історії». Упевнений, що найближчі сто років нам це не загрожує. Мова про інше. Я говорю про політиків, які навіть не намагаються переконати своїх опонентів, їх докази звернені до заздалегідь з ними згодних однодумців, вони хизуються собою, вони намагаються «врізати» опоненту хоча б на словах. Рівень демократії (а не тільки культури) у суспільстві визначається людським ставленням до політичних супротивників. Без цього неможлива повага до політичного процесу, неможливі компроміси і суспільна згода.

Якщо придивитися, можна помітити, що ледь не половина внутрішньоукраїнських політичних протистоянь пов’язана з нашою одержимістю вітчизняною історією. Закликаю відокремлювати нашу роботу по втіленню в життя нової і прекрасної України, по будівництву держави, нації, суспільства, культури, від зведення рахунків з минулим. Суспільні діячі і політики немов би довойовують якісь війни минулого, підсвідомо намагаючись це минуле змінити, чим підсилюють конфліктність суспільства. Мене постійно переслідує думка: як би припинити цю марну боротьбу всередині нашої країни? Може, придумати якийсь пакт примирення і всім його підписати? Щоб цей пакт накладав на тих, що підпишуться, певні зобов’язання, і серед них не зводити рахунки з минулим.

Тому що коли політики віддаються цьому заняттю, наслідки бувають тільки негативні. Я маю на увазі не тільки внутрішньоукраїнські рахунки. Дуже часто це рахунки з Російською імперією і з СРСР. Але цих держав більше немає! Боротьба за власну державу не має нічого спільного з помстою державам

1 ... 146 147 148 ... 184
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Україна — не Росія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Україна — не Росія"