Читати книгу - "Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах"

Фрісландія, Дренте, Оверейссель, Гельдерн, Утрехт, Північний Брабант, Північна й Південна Голландія, Вальхерен, Північний і Південний Беевеланд, Дюївеланд і Сгауен, що утворюють Зеландію, увесь берег моря з півночі від Кнокке до Гельдерна, острови Тессель, Віланд, Амеланд, Схірмоннік-Ог — все від Шельди на заході до Емса на сході було напередодні визволення від іспанського ярма. Сип Мовчазного Моріц[257] вів далі війну.

Уленшпігель і Неле, не втрачаючи ні своєї молодості, ні сили, ні краси, бо дух і любов Фландрії не старіють, спокійно жили у Веерській вежі, чекаючи, коли ж, нарешті, після стількох жорстоких випробувань, повіє на Бельгію вітер свободи.

Уленшпігель попросив, щоб його призначили доглядачем на вежу, сказавши, що в нього зір гострий, як в орла, а слух, як у зайця, і тому він зразу ж помітить, якщо іспанцям заманеться знову завітати в їхню вільну країну. І тоді він ударить wacharm, що по-фламандському означає «на сполох».

Магістрат задовольнив його бажання. За його добру службу йому призначили платню і харчі: флорин на день, два кухлі пива, квасолі, сиру, сухарів і три фунти м'яса на тиждень.

Отак і жили собі Уленшпігель з Неле вдвох, радісно оглядаючи далекі острови вільної Зеландії, луки, ліси, замки, фортеці і військові кораблі гезів, що охороняли береги.

Ночами вони частенько виходили на верхню площадку і, сидячи там, згадували жорстокі бої і говорили про радощі кохання, яких вони зазнали і мали ще зазнати в майбутньому.

Звідти вони дивились на море, на блискотливі літніми ночами хвилі, які то набігали на берег, то відбігали, кидаючись на острови, неначе вогненні привиди.

Неле боялася дивитись на польдери[258], де блукали ясні вогники, бо це, казала вона, душі нещасних жертв. Адже ж усі ці місця були недавно полями боїв.

Мандрівні вогники миготіли на польдерах, сновигали вздовж греблі, верталися знову на польдери, наче не хотіли відлітати від тіл, з яких вони вийшли.

Одної ночі Неле сказала Уленшпігелеві:

— Глянь, як багато їх у Дуївеланді[259] і як високо вони літають! Найбільше їх на Пташиних островах. Хочеш туди, Тілю? Ми натремось мастю, яка покаже нам не видимі для очей смертних речі.

Уленшпігель відповів:

— Якщо це та масть, що носила мене на великий шабаш, то я вірю в неї не більше, ніж у химерний сон.

— Не слід заперечувати сили чарів, — сказала Неле. — Ходімо, Уленшпігелю.

— Ходімо.

Другого дня він попросив у магістраті, щоб йому дали на зміну надійного і гострозорого солдата стерегти вежу і пильнувати околиці.

І він вирушив з Неле до Пташиних островів.

Йдучи полями й греблями, вони бачили зелені острівці, між якими протікала морська вода. На порослих травою пагорках, що простягалися до самих дюн, непорушно сиділи незчисленні зграї чайок і морських ластівок, вкриваючи їх, наче білим снігом, а інші тисячами кружляли в повітрі. На землі було повно гнізд.

Коли Уленшпігель нахилився, щоб підняти на дорозі яйце, на нього з криком налетіла чайка. На цей крик злетілося їх сотні з тривожним квилінням; птахи шугали над головою в Уленшпігеля і над сусідніми гніздами, не насмілюючись підлетіти до нього.

— Уленшпігелю, — сказала Неле, — ці птахи просять, щоб ти не зачіпав їхніх яєчок.

І, говорячи далі, вона аж тремтіла:

— Мені страшно. Ось уже й сонце заходить, небо темніє, загоряються зорі — це година духів. Дивись, які червоні випари котяться по землі. Тілю, мій друже, що це за пекельне чудовисько в хмарах роззявило свою вогненну пащеку? Поглянь у бік Філіппсланду, де кат-король, щоб удовольнити своє жорстоке честолюбство, двічі вирізав таку тьму-тьменну нещасних людей. Он бачиш, як танцюють мандрівні вогники: цієї ночі душі бідолашних людей, полеглих на полі бою, покидають холодне чистилище і виходять на землю, щоб нагрітися в її теплому повітрі. Це година, коли ти можеш просити все, що хочеш, у Христа — Бога добрих чарівників.

— Попіл б’ється в мої груди, — сказав Уленшпігель. — О, якби ж то Христос міг показати нам Сімох, попіл яких, розвіяний по вітру, має зробити щасливою Фландрію і цілий світ!

— Невіро! — мовила Неле. — Ти побачиш їх при допомозі масті.

— Можливо, — сказав Уленшпігель, показуючи на Сіріус, — якщо з цієї холодної зірки спуститься якийсь дух.

Аж ось мандрівний вогник, що літав круг Уленшпігеля, сів йому на палець, і що дужче Уленшпігель його струшував, то міцніше він тримався.

А коли Неле хотіла допомогти Уленшпігелеві, то і до неї стрибнув на палець такий самий вогник.

Уленшпігель дав щиглика своєму вогникові й запитав:

— Скажи, ти душа геза чи іспанця? Коли ти душа геза, то йди в рай, коли ж іспанця, то вертайся назад у пекло, звідки прийшла.

Неле зауважила:

— Не ображай душ, хоч би це були навіть і душі катів. — І, підкидаючи вогник на кінчику пальця, вона звернулась до нього: — Вогнику, любий вогнику, які новини приніс ти з царства духів? Що вони там роблять? Чи вони п’ють, їдять, хоч і не мають ротів? Бо в тебе ж нема нічого, любий вогнику! Чи вони мають людську подобу тільки в благословенному раю?

— Як ти можеш, — зауважив Уленшпігель, — марнувати час на розмови з цим сумним вогником, який не має ні вух, щоб тебе слухати, ні рота, щоб тобі відповісти?

Вона ж, не слухаючи його, говорила до вогника:

— Вогнику, затанцюй у відповідь на три мої питання: перший раз — в ім’я Боже, другий — в ім’я Пресвятої Богородиці і третій — в ім’я духів стихійних, посередників між Богом і людьми.

На її три питання вогник затанцював тричі на кінчику пальця.

Тоді Неле сказала до Уленшпігеля:

— Роздягайся, і я також роздягнусь. На ось срібне пуделечко, в ньому масть, що навіває видива.

— Гаразд, — відповів Уленшпігель.

Потім, роздягнувшись і намастившись чарівною мастю, вони лягли голі одне біля одного на траві.

Жалібно квилили чайки. У хмарах глухо гуркотів грім і спалахували блискавки. З-поміж хмар час від часу виглядали золоті ріжки молодого місяця. Мандрівні вогники Уленшпігеля й Неле миготіли на луці вкупі з іншими.

Раптом величезна рука якоїсь велетки схопила Неле та її коханого і почала кидати їх у просторі, мов дитячі м’ячики, ловити, зіштовхувати, м’яти в руках, жбурляти в озерця між пагорбами і витягати звідти, обплутаних морськими водоростями. Потім, отак бавлячись ними, велетка заспівала так гучно, що пополохала всіх чайок на островах:

Зизоока тля убога

Захотіла прочитати

Незбагненні знаки бога,

Віші