Читати книгу - "Три листки за вікном"

Микола Платонович і далі начиняв мене доброчесними думками, але я вже був застебнутий на всі гудзики, і ці думки відбивалися від мене, як горох від стіни, – мені стала немила та балаканина. Всього мене аж потягло до директора раввінського училища – ось він, мій персонаж! Ленсаль теж хотів би випромінювати від себе директорську повагу, натомість випромінював повагу миси, в якій варять варення – в Ковнірчука все було справжнє. Я мимоволі наблизився до нього і втягнув повітря: від цього чоловіка густо запахло… ладаном. Я приплющився, тримаючи в носі цей запах, – щось солодке і багатозначне в ньому було. Ну що ж, подумалося мені, побачимо, як воно в нього витанцьовуватиметься. На моє щастя, саме в цей момент з-за хмари визирнуло сонце, і кощава тінь директора раввінського училища торкнулася моїх ніг. Мені захотілося схилитися й погладити ту тінь. Але я зробив інше: наступив на неї ногою, як наступають ящірці на хвоста. Тінь спробувала метнутися й вирватися з-під моєї ноги, але я встиг приклеїти до неї відбиток свого чобота – з цим відбитком вона й помандрує в Київ. Я ж можу лишатися спокійним: ходити в гімназію, вертатися додому, тобто жити життям пересічного нежонатого вчителя – все, що станеться з цим чоловіком, таємне мені не буде.

Отак і йшли далі: глухий, як пень, я, і Біляшівський, який розсипав перла слів, а може, тільки грався у те. Нарешті він збагнув, що я по-своєму кепкую з нього, і мене знову обпекли палаючі, ясні і несамовиті очі. Я почав переповнюватися їхнім вогнем, як глек. «Хай тобі грець!» – подумав я, бо знову відчувся нікчемним перед цим диваком. Закляття мені допомогло, я знову став застебнутий на всі гудзики, а Микола Платонович обірвав свою мову й посмутнів.

– Бувайте здорові! – буркнув він і завернув на Старонільську. Я чемно зніс над головою капелюха, але він не побачив цього гречного руху – йшов серединою вулиці, похилений і з гривою білого волосся, що вибивалося з-під капелюха й маяло на вітрі: було в його поставі щось смутне.

Я посмоктав дупластого зуба і відразу ж забув про нього – до мене заговорив Ленсаль. Я відповів, але не так, як належить відповідати директору, а тільки інспектору, від чого лискуча миса померкла, Ленсаль подивився на мене не без гніву. Але я лишався смирений і послужливий, тож він вибачив мені тугодумну непередбачливість і забалакав роблено люб'язно, наче ми були між собою майже рівня. При цьому дивився на мене як директор, на що я зреагував – мою поведінку ніяк не можна було назвати непоштивою.

Я обернувся, гімназисти поверталися з цвинтаря, відставши від нас сажнів на сто, їх супроводжував новий наглядач, високий і сухоребрий і з такими настовбурченими бакенбардами, що учні лякалися вже самих цих бакенбардів. Лучицького не було видно, він ще й досі оплакував кончину приятеля.

– Не знаєте, – схилився я до Адольфа Карловича, – яка назва тієї англійської страви, від якої помер директор?

– А ви хочете покуштувати її? – спитав Борген. Сьогодні він був похмурий, певне, й зараз їла його нетерплячка випити.

– Хочу остерегтися, – сказав обачно.

– Або вгостите нею свого приятеля.

– Гадаєте, що в цьому ділі є щось нечисте?

– Я гадаю те, що знають усі, – сказав Борген. – Те саме, що й ви.

– Чому ж згадали мого приятеля?

– А хіба він у вас є, пане Сатановський?

– Якщо не рахувати вас, – сказав я, усміхнувшись.

– В мене шкапа – приятель, – буркнув Борген.

– Які похмурі у вас думки, Адольфе Карловичу!

– А ви хотіли б на похороні мати веселі думки? В цей час до нас повернулося сяюче, як миса, Ленсалеве обличчя, начебто хотіло доказати, що й на похороні можуть бути веселі.

– Сподіваюся, – сказав мені Ленсаль, – що розділите нашу тризну, хоч ви й непитущий. Пошанувати покійного директора наш святий обов'язок…

– Не відмовляюся, – сказав я. – Поважати своїх директорів – найсвятіший наш обов'язок.

– Іронізуєте, пане Сатановський? – вигнув брови Ленсаль.

– Боже борони! – щиро гукнув я. – Просто сумую її паном Траутфеттером.

Ленсаль спробував з'явити прісну міну, начебто й він сумував за покійним, але обличчя його так само блищало.

– Чи повідомили про директорову смерть в учбовий округ? – схилився я довірно до Ленсаля.

– А вам тут яка турбота? – насторожився Ленсаль. – Ще рано вам мріяти про директорське місце.

– Для себе рано, – чемно сказав я. – Але можна бажати добра і ближньому.

Ленсаль сприйняв цей мій вислів як комплімент, начебто я й справді мріяв, щоб він став директором. Задоволене почервонів і подивився на мене милостиво.

Сонце знову визирнуло з-за хмари, і я раптом помітив, що цього разу його проміння особливе. Було воно різке, сліпуче і, освічуючи всіх нас, обрамляло кожного у фіолетове окресля. Від того обличчя наші теж набули фіолетового відтінку, і мені замлоїло серце: я подумав, що зв'язаний з цими людьми, котрі ступають біля мене, навіки. Навіки існуватимуть вони, та й я біля них, і ми недаремно так щільно збиваємося в гурт. Всі ми по-своєму нещасні й мізерні під цим сонцем, і недаремно поклало воно на нас фіолетовий знак. Може, й справді, ми діти не так землі, як чорнила, і замість крові в нас те ж таки чорнило. Можливо, й справді, з чорнильної речовини зроблено наші мізки, адже поза тісний світик, поза тимчасову скупченість, яку творимо, не сягає з нас ніхто. Зрештою, і смерть одного з нас так само маловажний факт – ніби вилито із пляшечки чорнило; навіть для нас, найближчого оточення покійного, це майже не горе. Єдиний чоловік, що оплакував Траутфеттера, – Лучицький. Можливо, саме через те він і відколовся від нашої компанії – подія переламувала його життя істотно.

Так воно й сталося. Правитель канцелярії після того занеміг. Перестав уживати вибагливих страв, а, відчуваючи постійні болі у шлунку, подався лікуватися до Німеччини і там пропав, можливо, поділивши участь свого приятеля.

РОЗДІЛ IX

Попечителя Київського учбового округу знав кожний, хто віданню того округу підлягав. Я ж зацікавився ним ще в часі навчання у Київському університеті – між іншим, про нього писалося в моїй першій «Чорній книзі», яка, на превеликий жаль, згоріла. Не маю наміру переживати тої історії вдруге, бо така вже моя вдача: згублене не відновлювати – нудна це і невдячна робота. Високий, огрядний князь Матневський-Шашкін вразив був мене, коли вперше потрапив мені в очі. Мав звичку прогулюватися пішки, навіть без супровідного слуги, очі в нього були геометричне круглі, сині