Читати книгу - "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз"

своєю дружиною, весь час немов заховані у лісовій кишені, неначе весь час готуючись до нападу, очікували вже тільки на день святого Юрія так, як очікують дня випаду. Переймалися тільки поневоленою і вирощеною ними стихією, водою в обох гатях. Випробовували раз одну, раз іншу, спускали воду, то Рабинець вигравав, то Попадинець. Слухали уважно: вигравали, як належить, потужно, бо рівно і чисто.

Подібним чином майже сто років тому готувалися їхні предки Василюкові юнаки, аж врешті на дарабах, оздоблених як потвори, вилетіли несподівано з пущі проти цісарського гарнізону у Кутах і проти славетної мандаторії. Хотіли визволити край від утисків. Перемогли славно, але на коротко, а потім стало ще гірше.

Наступ Фоки також мав на меті визволити край бід бідності, від лихварства, від приниження вбогістю. Тож уперед!

Але це не був жоден бунт чи напад. Навпаки, все почалося на підставі угод, у згоді з віддаленим світом, з його правилами. Адже немає підстав припускати, щоб вони мали намір потрапити у залежність від будь-кого, чи то від міст, чи від знаряддя, ремесел і фабрик, чи від поставок, чи врешті-решт від незнаних досі потреб чи забаганок. І напевно не прийшло їм у голову, щоб відмовлятися від старої свободи. Вони, мабуть, і не думали про те, чи стару правду вдаться погодити з новою.

Та тут потрібно зазначити, що нові часи однозначно біжать вперед, бо все має свою ціну. А ще гірше те, що нові часи іноді норовисто повертають, коли їх на силу штовхати вперед. Хоч згідно з календарною мудрістю нові часи, наприклад, для західного світу розпочалися, скажімо, від року 1492, то все ж той, хто не вірить календарям, з легкістю зауважить, що античність і середньовіччя постійно повертаються або проносяться хвилями там чи тут. Ми навіть були свідками, що тим, хто занадто вірив у нові часи, бо майбутнє дало їм відчути райські запахи чи манливі смаки, час брикнув неслухняно, вибиваючи зуби своїм шанувальникам, і потупцював назад.

Так само на Верховині після 1864 року. Тут нас цікавитиме молодий чоловік, один з тих, кому місце було не в горах, і котрий запланував щось протилежне до того, що ґазди на Рабинці. Він попрямував від міста у гори, назад до джерел. Ретроградів немає без поступу, а на цьому прикладі можна б дійти до висновку, чому таких людей називають ретроградами. Це був молодий польський землевласник, котрий разом з дружиною покинув місто, неначе втік із міста і поселився у пущі. Залишив земельні маєтки в долинах своїй матері і сестрам, а за жінкою отримав придане невелике. У спадок отримав безмежні гірські ліси, але неначе всуперед новому світові поклав край експлуатації лісу і промисловому його використанню, яке розпочав його батько відомим бутином на Руському. І з цього неважко здогадатися, на які труднощі наразився цей молодий дідич dominium у Криворівні.

Отже, молода подружня пара, тридцятидволітній пан Станіслав і двадцятидволітня дружина Отилія клопоталися з усіх сил, щоб розбудувати нове життя у старому дворі, котрий ще донедавна був не стільки житловою спорудою, скільки місцем панського dominium[71], у якому перебували і розпоряджалися, як забажали, орендарі та адміністратори.

Рабинець і Криворівня. Це немов дві протилежні течії. Одні, ті, що з Рабинця, селяни, які хоч і вважали себе ґаздами, то не любили, щоб їх називали мужиками, вивозили ліс, кидалися до перемоги, щоб відкритися на світ. Другі, ті з Криворівні, дідичі, які хоч і воліли, щоб їх сприймали як ґаздів, сховалися, нанече були невдахами і немов після поразки, з метою вберегти те, чим вони були, на їхню думку, щоб утворити свій власний центр. Завозили все, що могли, неначе рятуючи від потопу. Розбудовували Криворівню так, ніби на сотні років. Спочатку ставили потужні дамби проти диких потоків для захисту від несподіваних повеней. Потім орали незаймані досі плугом, хоч і омріяні для плуга, пласкі підлісні ділянки землі. Засівали і збирали збіжжя так, як на Поділлі, до здивування сусідів-пастухів. Розбудували двір, оточили його відкритими ґанками і повними світла верандами. Ставили нові стайні, обори, приміщення для возів. Засновували нові сади, алеї, живоплоти, овочеві городи і розарії. Разом з тим усували попередні огорожі, ґражди і сторожові вежі. Зруйнували приватну «фурдиґу», тобто кам’яну в’язницю, що стирчала коло самої дороги і служила колись, як попередження проти розбійницьких нападів. Нівелювали всю цю фортецю володінь і псевдо-гонору — зухвалу, затяту, ворожу. Відкривалися до світу гірського, немов відкритістю хотіли добитися довіри, неначе хотіли наочно продемонструвати, що вже немає і не буде ані розбійників, ані нічних нападів, ані засідок. Щоправда, робили це поступово, спочатку незначно, навіть несміливо, в основному тому, щоб не будити спротиву матері дідича, котра двічі на рік приїжджала із Станіславова, віддаленого не стільки просторово, скільки відгородженого важкими дорогами, небезпечними чи ненадійними. Мама не мала і ніколи не набрала довіри до гірських мешканців, а прогалини у фортифікаціях здавалися їй доводом непростимої легковажності, або ще гірше — фатального впливу невістки, надто молодої і понад міру енергійної.

Молоді не боялися, наполягли на своєму, бо зробили ставку на довіру. Не боялися, а все ж у святкові чи передсвяткові дні, коли праці і клопоти зависали на кілочку, молоду дружину лякали якісь гірські примари, примари самотності чи передчуттів. Вона вважала особливим щастям те, що могла звіритися зі своїми страхами і переживаннями перед єдиною подругою, а радше опікунці зі шкільного конвікту у Sacrè-Coeur в Орлеані, пишучи їй раз на кілька місяців довгі листи. Останнім часом важка хвороба прикувала приятельку на довго до ліжка і пані Отилія вишукувала вільну хвилину, щоб через листи ще більше зблизитися з нею, поглиблюючи вимріяну дружбу співчуттям і освідченнями.

Лист перший.

«Mademoiselle Nelly de Boys —

La Combe de l`Isère, французькі Альпи

Писано у Криворівні, квітень 1869 року,

Королівство Галичини

Моя гарна і шляхетна Неллі, єдина подруго!

Зараз суботній вечір, я ще сама не знаю, що і як маю писати, але вже сама думка про вас робить мене спокійною і щасливою. З самого початку я переписую строфи про Роланда пана барона Авріла із книжки про Роланда, яку я отримала в монастирі, як нагороду на прощання.

Hauts sont les pics, les vallons tènèbreux,

Les rochers gris, les dèfilès sinisters.

Les monts sont hauts et tènèbreux et grands, AOI

Les vaux profonds, rapides les torrents.

Clairons sonnet et derrière et devant

On voit venir tonnerres et gelèes,

Orages, vents, merveilleuses tempètes,

Un appareil