Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

Дивний самогубний спокій виник у душі. І цей дивний спокій його самого налякав.

«Не тупи!» — сказав він собі.

«Та я й не туплю, — подумав у відповідь. — Просто треба взяти себе в руки і щось зробити. Грець із нею! Вона мені також непотрібна! Мені ніхто не потрібен!»

«Не бреши, — знову втрутився в розмову його другий голос. — Вона тобі потрібна! Без неї ти тут не виживеш! Ти — не герой-одинак!»

«А що ж робити?» — розгублено спитав себе Клаудіюс.

Самогубний спокій починав його залишати. Поверталися звичні сумніви.

«А може, ти зробиш те, що мав зробити раніше!»

Клаудіюсу забаглося кави. Тиждень тому о цій порі вони з Інґридою їхали автобусом в Герн Бей, він мив машину, потім вони знову сіли в автобус, показали при вході водієві одноденні проїзні і поїхали далі, удвох вибираючи маршрут. І дорогою, в незнайомому селі чи містечку в кафе з краєвидом на море пили каву. Невже ці недільні подорожі більше ніколи не повторяться?!

Кафе-сквот виявилося замкненим. Він ніколи не приходив сюди вранці або вдень. Завжди ввечері. Весняне сонце під дивно синім і безхмарним небом. Він пройшовся безлюдними вуличками Кліфтонвіля і вийшов до старовинного готелю, який, судячи з вивіски та пристойного стану фасаду, досі приймав гостей. За широким оглядовим вікном у ресторані готелю дві елегантні бабусі пили чай. Літній офіціант граційно опустив перед ними тарілки з яєчнею.

Клаудіюс стояв на вулиці навпроти вікна. Стояв і дивився туди, як на екран великого телевізора. Готель був останньою будівлею на вулиці. Як і його гуртожиток, він виходив правим боком до моря.

Важкі вхідні двері відчинилися дивовижно легко. Портьє, котрий стояв за стійкою, поглянув на Клаудіюса запитально, але привітно.

— Я туди, — Клаудіюс показав поглядом на вхід у ресторан.

— Прошу! — портьє коротко опустив погляд на ноги відві­дувача, немов перевіряв, яке на ньому взуття. — Смачного!

Клаудіюс пройшов повз двох елегантних бабусь. Сів за столик біля вікна. Сів прямо під сонячне проміння і відчув його тепло, посилене склом.

Замовив каву і занурився в свої сумніви, що прийшли на зміну самовбивчому спокою. Він уже втямив і змирився з тим, що ця квітнева неділя повністю змінить його життя. Може, не саме життя, а його очікування від життя. Бідкатися за минулим вже не праглося. Думати про майбутнє також. Зате тепер якось по-особливому хотілося жити. Просто жити.

Клаудіюсу стало гаряче. Він відпив ковток неміцної кави. Змусив себе всміхнутися. Здалося, що думки в його голові нарешті помирилися, перестали сперечатися одна з одною. Ще трохи, і підкажуть йому єдино правильний шлях.

Авжеж, якщо він придумає, як самому, саме сьогодні, щось змінити в своєму житті, все обов’язково налагодиться! Все буде гаразд! Він стане іншим, і цей інший Клаудіюс не згадуватиме недільних подорожей Кентом удвох з Інґридою, йому буде не жаль ночей у наметі на фестивалі і тієї «Шенгенської» ночі у Ренати в Анікщяї. Все це просто стане частиною минулого, як проминуло, солодке і приємне для спогадів, його дитинство!

Коли Клаудіюс повернувся в кімнату, угорці вже снідали.

— Хочеш кукурудзяних пластівців із молоком? — спитав Тиберій.

— Ні, дякую! — Клаудіюс хитнув головою. Перевів погляд на Ласло.

— А ти вмієш кермувати машиною? — спитав його.

— Ні, тільки трактором.

— Я вмію, — сказав Тиберій.

— А мене навчиш? За гроші?

— Можна, звісно. Але треба ж машину знайти!

— У мене є, — Клаудіюс витягнув з кишені куртки ключі від «Морріса Майнора». Подзеленчав ними, як дзвіночком.

Тиберій і Ласло мовчки витріщився на ключі.

— А скільки можеш заплатити? — через хвилину спитав Тиберій, котрий вже оговтався від подиву.

— Десять фунтів і пінту пива за урок, — відповів Клаудіюс. — За скільки уроків я навчуся їздити?

— Ти ж не дурень, — Тиберій стенув плечима. — Уроків десять вистачить! Ну і потім ще трохи з тобою поїжджу — для підстраховки!

— Гаразд! — Клаудіюс кивнув. — Доїдай, і поїдемо!

Вигляд «Морріса Майнора» викликав у Тиберія та Ласло неймовірний захват.

— Якби не праве кермо, це був би взагалі ульот! Крутіше за «роллс-ройс»! — видихнув Тиберій.

Машина завелася легко і рушила з місця плавно, як човен по воді. Тиберій виїхав із парковки, і вирушили вони в глиб графства, геть від моря, на пошуки тихого відтинку дороги, що годився для перших уроків кермування.

Уже ввечері, залишивши машину на стоянці супермаркету та повернувшись у Марґейт автобусом, вони посиділи в справжньому англійському пабі та випили по три келихи «Ґіннеcса». Перший урок виявився для Клаудіюса дорогуватим. Офіціантка, приносячи чергові три пінти пива, ставила ручкою на круглих картонних підставках по рисці. Англійською вона говорила з польським акцентом. Коли прийшов час платити, жінка вправно зняла з підставок порожні келихи і, полічивши рисочки, попросила в Клаудіюса двадцять сім фунтів. Але грошей йому цього дня було не шкода.

Уже біля будинку він зупинився і сказав Тиберію та Ласло, що хоче пройтися. Ті з розумінням кивнули і зайшли в під’їзд.

Клаудіюс справді пройшовся до наступної вулиці, що виходила до моря, але потім повернувся і піднявся до Міри. Постукав у двері, поглядаючи на килимок із написом «Welcome».

— Хто там? — пролунав через двері її тонкий голосок.

— Я, Клаудіюс.

— Я зараз, хвилину! Тільки вдягнуся! — поквапно промовила Міра.

Розділ 97. Летовище Кале-Дюнкерк. Норд-Па-де-Кале

Над головою все так само світило сонце і скимліли чайки. Тільки коли вони кружляють галасливо над портом, над морем і кораблями, це здається абсолютно нормальним. А якщо ти стоїш перед в’їздом в аеропорт, а над головою замість гулу авіадвигунів чутно їхні крики, виникає таємний страх. І в уяві постає дивна, що вимагає тлумачень, картинка. А на ній — люди, які заходять у цю присадкувату, нарочито скромну будівлю летовища, заходять туди з валізами та наплічниками, зникають на десять хвилин і з’являються з іншого боку будівлі вже без вантажу, і вже не людьми, а чайками, яким повідомили, що тепер вони можуть летіти туди, куди хочуть. А у них і на гадці не було ставати чайками. Й ось замість того, щоб летіти, куди заманеться, вони кружляють над аеропортом і скиглять, щоб їх повернули й їм повернули все. Щоб вони знову стали людьми-пасажирами, і щоб валізи з наплічниками зайняли місце в багажному відділенні літака.

— Дозарікався! — гірко