Читати книгу - "Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели"

— Олова в ньому та й то більше, ніж на ці гроші, — відмовив я згорда і поклав виливок у кишеню.

— Згоджуюсь, — відповів він. — А я був надумався взяти його до колекції, що оце збираю. Минулого тижня я придбав “п’ятитисячний” виливок за два долари й десять центів.

Саме тієї хвилини в хаті задзвонив телефон.

— Зайдіть, лишень, до хати, парубче, — звернувся він до мене, — погляньте на мої світлиці. Часом тут почуваєш себе самотньо. Я гадаю, що це мене викликає Нью-Йорк.

Ми увійшли. Кімната була наче в Бродвейського маклера: високі бюрка з ясного дуба, два телефони, канапки та фотелі, обтягнені іспанською шкурою, олійні малюнки у позолочених рамках по футові принаймні завдовжки, а в куточку телеграф вистукував свіжі новини.

— Алло, алло! — відгукнувся цей чудний фермер. — Це Реджент театр? Атож, це Пленкет з Бур’янового Центру. Лишіть чотири місця в оркестрі на п’ятницю ввечері, ті мої звичайні. От-от-от! До п’ятниці — прощавайте.

— Я їжджу до Нью-Йорка щодва тижні, — сказав фермер, повісивши трубку. Чекаю вісімнадцятигодинного експресу в індіанополісі, протягом десяти годин лечу стрілою вночі залізницею і повертаюсь додому по сорока вісьми годинах... ще встигаю глянути, як курчата сідають на сідало. О, первісний лицаре, люди печерного віку потроху вбиваються в колодочки, навіть відвідують річні зібрання різних асоціацій. Як вам здається, парубче?

— Здається, я примічаю, — відповів я, — якусь мовби зміну в аграрних традиціях, що на них я покладав своє довір’я.

— Певна річ, голубчику, — відповів він. — Все на світі вдосконалюється...

Знов телефон урвав його мову.

— Алло, алло! — озвався він. — О, це Перкіж з Малинової Луки! Я ж вам сказав, що вісімсот доларів це забагато за такого коня. Ви його привели сюди? Гаразд. Покажіть його сюди. Ану, одійдіть від апарату. Тепер пустіть його риссю по колу... Швидче! Так, я все чую. Так само — ще швидче... Оце так. Тепер ведіть його до телефону. Щільніше. Підсуньте ближче його ніздрі. От-от! Тепер стривайте. Ні. Мені не потрібний цей кінь. Що? Ні, ні за яку ціну. Він засікається, а до того ще й дихавичний. Прощавайте.

— Ну, голубчику? Ви людина з давно минулих часів. Тепер і дурень надумає щось краще, ніж накривати мокрим рядном якогось оспалого фермера. Тепер огляньтесь і подивіться, який у нас живий зв’язок зі щоденними подіями.

Він показав мені на столі машинку з двома навушниками, схожими на монети, вроблені в дерево. Я їх нап’яв і почав дослухати. Жіночий голос читав перелік убитих, про всякі нещасливі випадки та інші політичні пригоди.

— Те, що ви чуєте, — сказав фермер, — це підсумок щоденних новин з Нью-Йоркських, Чиказьких, Сент-Луїських та Сан-Франциських газет. Їх подають до нашого сільського інформаційного Бюра й звідти свіженькими переказують передплатникам. На цьому столі ви бачите головні газети та тижневики цілої Америки. А так само спеціяльно дослані відбитки з майбутніх чисел місячників.

Я взяв один аркуш і побачив сам, що на ньому стояло: “Спеціяльні попередні коректури. У липні 19... року місячник “Вік” подасть...” і таке інше.

Тоді фермер подзвонив комусь, — може, управителеві своєму, чи що, — і наказав йому продати череду з п’ятнадцятьох джерсейських баранів по шістсот доларів за голову, ще засіяти пшеницею дев’ятсот акрів поля і ще приставити на станцію у молочний вагон двісті бідонів молока поверх норми. Тоді він запалив найкращу сигару, вийняв пляшку зеленого шартрезу[441], далі пішов подивитись на телеграфну стрічку.

— Акції Консолідованого Газового Товариства піднеслись на два пункти, — сказав він. — О, дуже добре.

— А мідяні акції вас не цікавлять? — спитав я.

— Завертай голоблі, — гукнув він, замахнувшись, — а то я нацькую собаками. Я ж казав уже вам — не гайте дурно часу. Трохи згодом він сказав:

— Голубчику, коли це вас не образить, то я сказав би, що ваша присутність починає задовольняти мене через край.

Ось мені треба написати розвідку про “Химеру Комунізму” для одного місячника, крім того, взяти участь у зібранні Товариства Расових Перегонів. Звичайно, тепер ви добре зрозуміли, що вам ніколи не здобути моєї прихильносте до своїх порад, хоч які вони там.

Що ж, сер, я не міг надумати нічого іншого, як завернути й піти до свого візка. Коняка повернула й привезла мене назад до готелю. Я взяв її на припону й пішов до Енді. В його кімнаті я розповів йому все про фермера, слово по слові; я сидів і щипав настільник, мов людина, позбавлена здібності міркувати.

— Я цього не розумію, — промовив я й заспівав журливу й недотепну пісеньку, щоб сховати своє приниження.

Що до Енді, то він довго міряв кімнату сюди й туди, а сам кусав лівий кінчик вуса. Так він раз у раз робив, коли щось обмірковував.

— Джефе, — сказав він врешті-решт, — я вірю тому, що ви оповіли про це “начищене” мурло. Але це мене не переконує. Мені здається просто неймовірним, що він міг справді втратити вже всі риси ідилічного тюхтія. Ну, а тепер скажіть, ви ж ніколи не вважали мене за людину з спеціальними релігійними нахилами, чи правда, Джефе? — спитав Енді. — Розуміється, ні,— заспокоїв його я і додав, щоб не образити його почуття. — Проте мені доводилось не раз спостерігати членів церкви, що в них ці самі нахили теж не так дуже виявлялись, щоб полишати сліди на білій хусточці... Коли б їх нею, наприклад, потерти.

— Я завсіди глибоко студіював природу та її недосяжні твори, — казав Енді, — і я вірю в призначені шляхи Провидіння. Фермерів утворено з певною метою, ця мета є постачати засоби до життя таким людям, як ви та я. Інакше для чого ж нам дано мозок? Я вірю, що манна, якою Ізраїль сорок років живився в пустелі[442], була тільки фігуративна назва замість фермерів. І вони зберігають це своє значіння до сьогоднішнього дня. А тепер я хочу перевірити мою теорію: коли ти фермер, то будеш використаний, — не вважаючи ні на яку оправу, ні на яке дороге різьблення, що дає фальшована цивілізація.

— Ви вскочите так само, як і я. Цей скинув з себе пута вівчарні. Він обгородився всіма перевагами електрики, виховання, літератури й освіти.

— Я спробую,