Читати книгу - "Школа непотрібних дітей, Світлана Бонд"

Перед її очима досі стояв образ цієї людини. Його розгублений, нетямущий погляд, його тремтячі губи та руки, що тягнулися до шиї, наче сподіваючись залатати дірку, яка в наступні секунди вб'є його. Вона бачила, як згасав його погляд, і не могла позбутися почуття жалю і провини. Залишалося в ній щось людське, місцями вона хотіла заглушити останнє, місцями ж навпаки – відмовитися від помсти й просто жити. Хтось народився з умінням убивати, оком не кліпнувши, а вона так не змогла. Навіть уявити боялася, через що треба пройти, щоб стати такими, як вони – холодними й безжальними. Такими, якою повільно стає вона сама.

– Так, я її випустила, – відповіла Віра, знаючи, що їй за це нічого не буде. – З вашого боку нечесно шкодити людям, які не мають стосунку до вашої діяльності та не зробили нічого поганого.

– Ця жінка принесла світові Максима! – видав директор. – Цього достатньо, щоб зненавидіти її всією душею, – з байдужості знову перейшов на крик: – Ти навіщо Астахова зарізала?! Помститися колишньому – свята справа, але тобі не здається, що ти перегнула?!

Віра розгубилася, але мозок вчасно підкинув підготовлене виправдання.  

– Це був самозахист, він мене мало не задушив...

Менгеле схрестив руки на грудях і закотив очі, що для його образу здавалося чимось надто емоційним.

– Ваші тупі пошуки інформації занадто дорого мені обходяться. Пора починати ліквідацію таких, як ви.

Віра не стримала сміху.

– Не шкода витраченого часу? П'ятнадцять років життя підуть у нікуди. Ми маємо прожити довге життя, щоб ви переконалися в точності проведених експериментів.

– Сподіваюся на десятки схожих номерів, – він добив її своєю відповіддю. – Такі шкідники, як ви, мені не потрібні. Від вас одні збитки.

Віра здригнулася. Відчувши на собі пильний погляд, обернулася і помітила Максима. Він повільно, майже безшумно наближався і міг чути багато чого, але виду не подав.

– Такі шкідники знайдуть вас і на тому світі, – звернувся Максим до директора.

– Ось там і повоюємо, – буркнув Анатолій Геннадійович, думаючи про своє.

Невдовзі він забув про їхню компанію і, не кажучи ні слова, пішов до кабінету. На ходу дістав телефон і, втупившись у дисплей, зник за дверима. Навіть не помітив, як із кишені вилетів згорнутий у кілька разів аркуш паперу.

Віра швидко підняла його, розгорнула і застигла, дивлячись на зображення чорно-білого медальйона з гравіюванням. У реальності він, можливо, золотого кольору, що зараз хвилювало не так сильно, як напис.

– Єлизавета Вернер? – прочитав Максим. – Вона тут яким боком?

– Її штучка? – запропонувала Віра. – Навіщо це Менгеле?

Щоб не гадати марно, вирішили запитати в Лізи. Тим паче урок ще не почався, і вони рушили в клас.

Ліза сиділа одна за партою і дивилася в телефон. Темне волосся зібране у хвіст, сірі очі бігали по екрану. Одягнена у звичному для неї стилі – абстрактна блузка, прості джинси й жодних прикрас, як вони помітили пізніше. Судячи з усього, вона віддавала перевагу мінімалізму.

Віра і Максим одночасно зайняли порожню парту перед нею.

– Що це? – Віра простягнула їй аркуш із зображенням медальйона.

– Перший раз бачу, – байдуже кинула Ліза, і тільки придивившись, нарешті прозріла. – Хоча ні, не перший. Днями директор підходив до мене з тим самим питанням.

Нічого корисного вони не почули, але здогадки, що виникли самі по собі, так і рвалися назовні.

– Менгеле може чогось не знати? – не вірив Максим, крокуючи коридором. – Але може питати у школярки...

– Тому що медальйон пов'язаний із Лізою. Я б подумала, що вона – важлива шишка серед його людей, але вона ж ще дитина.

– Ця дитина вже... – він вчасно замовк, не нагадуючи зайвий раз про становище Лізи. – Павук казав, що за медальйоном ховається щось важливе. Треба знайти його раніше за нашого улюбленого директора. Бо він усе зіпсує.

– Вже зіпсував.