Читати книгу - "Iсторичнi есе. Том 2"

Для демократичної системи притаманний принцип відокремлення церкви від держави, що, очевидно, не має нічого спільного з тим, що під цією назвою розуміють в Радянському Союзі, де панівна Комуністична партія є сама своєрідною імітацією або пародією релігійної секти. Демократична держава має обов’язок забезпечити своїм громадянам повну, нефальшовану релігійну свободу, але вона сама повинна мати секулярний характер, зберігати невтральність у релігійно-світоглядових питаннях і не втручатися у внутрішні справи поодиноких церков та в міжконфесійні відносини.

Українська еміґрація діє в недержавних умовинах, але це не значить, що у своєму житті вона не могла би дотримуватися засади розмежування церковности й політикуму. Приналежність чи неприналежність до котрогонебудь віровизнання не може правити за критерій патріотизму. В українських політичних організаціях повинно бути місце для людей різних релігійних переконань, включно з безконфесійними. Де стосується в першу чергу майбутньої нової демократичної формації. І навпаки, жодна релігійна спільнота не повинна ототожнювати себе з якимось політичним напрямом, або служити політичним цілям. Політично-національних влаштувань не слід пов’язувати, як це в нас часто водиться, з релігійними обрядами. Таке відполітизування наших церков і послідовна секуляризація політичного життя тільки вийшли б на користь обом.

3. Основоположник і перший президент Чехословаччини, Тома Масарик, звик був казати, що “демократія - це дискусія”. У нашому збірному житті, як відомо, дискусії обмаль. Систематичний обмін думок на публічні теми майже не існує, а зате все заливає помпезна фраза. Треба бути свідомим того, що історія не встигла виробити в нашому народі культури думки. Українська громадськість відзначається великим нахилом до конформізму й керується переважно примітивними емоційними відрухами, а не раціональними критеріями. Зокрема ж націоналістичний рух виховував своїх послідовників у дусі принципової ворожнечі до критичної думки, насаджуючи, як найвищі громадянські чесноти, фанатизм і сліпий послух наказам вождів. Не є випадком, що націоналістичне покоління, що породило кількох талановитих поетів, не видало ні одного визначного історика, соціолога або політолога. Націоналістична публіцистика здебільша нагадувала “поезію в прозі”. Ця націоналістична школа ірраціоналізму й антиінтелектуалізму поклала свою печать на український еміґраційний естаблішмент. Сказане стосується теж ненаціоналістичної, ґешефтярської частини естаблішментівців. Їх неґативне ставлення до критичної думки та вільної дискусії зумовлене практичними мотивами: чим менше світла в нашому громадському житті, тим легше цим панам вершити свої бизнесові операції.

Завдання демократичного табору - відродити в українському суспільстві етос раціональної, критичної мислі та свобідної дискусії. Треба стимулювати постійний обмін думок щодо насущних проблем нашого життя. Необхідно привчати громаду до терпимости супроти неортодоксальних, суперечливих поглядів. Це не значить, що не можна боротися проти помилкових поглядів, але ця боротьба повинна відбуватися засобами раціональної арґументації, а не, як це в нас часто водиться, засобами морального терору. Практичні рішення повинні приходити як результат попередньої дебати, проведеної з застосуванням наукових метод. Політичні пляни слід формулювати з допомогою експертів-науковців.

4. Існує пекуча потреба створити на еміґрації демократичну українську пресу. Цей пункт тісно в’яжеться з попереднім, бо чейже ясно, що без вільної преси не може бути дискусії про публічні справи.

Наша діяспора розпоряджає досить великою скількістю пресових органів, але їх рівень переважно дуже низький. В цьому відношенні нас рішуче побивають російська й польська еміґрації. Наші газети редаґовані кустарним способом, нефахово, в них мало речевої інформації та серйозного обміну думок щодо істотних проблем українського й неукраїнського життя. Нашу пресу характеризує примітивний дидактизм, патріотичне пустомельство, втеча від усіх контроверсійних питань та відсутність ширшого погляду на українську і світову дійсність. А вже вершину журналістичної бездарности, інтелектуальної нікчемности та громадянської безхребетности являє собою наша “союзова” преса в Америці{105}.

Перед демократичним табором виринає важливе завдання: створити таку пресу, яка служила б як школа української думки, а не як засіб для оглуплювання нашої громадськости. Мінімальні вимоги тут: одна добра газета, бодай тижневик, та один теоретичний журнал суспільно-політичної проблематики.

5. Цей останній пункт стосується відносин демократичного табору до інших політичних течій, що чинні серед нашої діяспори. Демократична система по своїй природі плюралістична. Вона вимагає співіснування й суперництва між кількома (принаймні двома) партіями в лоні одного суспільства. Яке застосування може цей принцип знайти в наших специфічних умовинах?

У цій доповіді мова йшла ввесь час про потребу єдиного демократичного табору. Тут хтось міг би нам закинути непослідовність. Бо чи ця вимога єдности не суперечить засаді демократичного плюралізму? Чи не було б правильніше думати відразу про дві або більше демократичних партій, ніж про одну?

Але ця непослідовність тільки позірна. В Англії обі основні партії, Консервативна й Лейбористська, дотримуються принципів демократичного правопорядку; це саме можна сказати про Республіканську й Демократичну партії в США, про Ліберальну, Проґресив-но-Консервативну та Нову Демократичну партії в Канаді тощо. Але ми не є в цьому щасливому положенні. Мусимо бути свідомі того факту, що більшість української діяспорійної громадськости не засвоїла собі принципів демократичного правопорядку. Наші демократичні сили діють у середовищі, якого відношення до демократії або активно вороже, або дуже проблематичне. Така ситуація вимагає концентрації демократичних елементів. Можна сподіватися, що виникнення міцного демократичного табору приведе з часом до ступневої демократизації цілого нашого суспільно-політичного життя. Щойно тоді настане час, коли в нас буде місце на кілька демократичних партій.

Пошана до плюралістичного принципу виявлятиметься в тому, що нова демократична формація не повинна прямувати до монополії “влади” серед нашої діяспорійної громадськости. Демократична формація стоятиме віч-на-віч з іншими українськими політичними угрупованнями, і з деякими з них вона могтиме співпрацювати, а з деякими їй доведеться бути в затяжному конфлікті. Хто ж потенціяльні партнери демократичного табору? Це ті українські еміґраційні партії чи течії, які, хоч і не є послідовно демократичними, але принаймні не мають виразного тоталітарного обличчя. Такою партією є, напр., мельниківська фракція ОУН. Мельниківці, щоправда, виводяться із старої ОУН, але їх сучасний ідейно-політичний профіль радше консервативно-авторитарний, ніж тоталітарний. Деякі симптоми вказують на те, що в нас може відродитися соціялістична течія; як відомо, до соціялізму, чи пак “комунізму з людським обличчям”, тяжіє частина теперішнього еміґраційного українського студентства. До важливого питання щодо різниць між демократією й соціялізмом повернемося пізніше. Проте нема принципових перешкод для співпраці між демократами й нетоталітарними соціялістами.

Коли ж ідеться про ставлення майбутньої демократичної формації до табору тоталітарного націоналізму, себто бандерівців, то воно мусить бути засадничо антагоністична Одним із головних завдань демократичної формації буде рішуча боротьба проти теперішньої гегемонії бандерівщини та її естаблішментівських поплентачів у суспільно-політичному житті української діяспори. На нашу думку, великою політичною помилкою була б участь демократичних елементів в організаціях і установах,