Читати книгу - "Лялька"

Вокульський уважно слухав. Сузіи знову зітхнув і говорив далі:

— Із ворожбитами знаєшся та радишся (тьху, нечиста сила!), а на цьому дйі, кажу тобі, не заробиш щербатої копійки, тільки бога гнівиш. Не гаразд!.. А найгірше те, що ти думаєш, ніби ніхто не знає, чого ти не нагрієш собі місця. А тим часом усі знають, що тебе точить якась душевна мука, тільки одні думають, що ти хочеш купувати фальшиві асигнації, а другі догадуються, що радий би був збанкрутувати, якщо вже не збанкрутував.

— 1 ти цьому віриш? — спитав Вокульський.

— Ех, Станіславе Петровичу, вже кому-кому, а тобі не варто б вважати мене за дурня. Ти думаєш, я не знаю, що річ тут в жінці? Вона, звісно, жінка — ласа штучка, так що часом і солідній людині голову закрутить. Так що бався й ти, коли маєш гроші. Але я тобі, Станіславе Петровичу, скажу одне слівце, хочеш?..

— Будь ласка.

— Тільки так: хто просить, щоб йому поголили бороду, нехай не гнівається на подряпини. Отож, голубе, розкажу тобі притчу. Є в цій Франції якась цілюща вода від усіх хвороб (забув, як називається). Слухай же мене: є такі, що до тієї води на колінах повзуть і глянути на неї не сміють, а с такі, котрі ту воду без церемонії п’ють і навіть зуби нею полощуть… Ех, Станіславе Петровичу, ти й не догадуєшся, як ті, котрі п’ють, глузують з тих, котрі на колінах повзуть! От ти подивись та подумай, чи не такий і ти? А якщо такий, то плюнь на все… Але що з тобою? Боляче? Правда… Ну, випий вина…

— Ти що-небудь чув про неї? — глухо спитав Вокульський.

— Клянусь тобі, що нічого особливого не чув, — відповів Сузін, б’ючи себе в груди. — Купцеві потрібні продавці, а жінці поклонники, хоч би для того, щоб не помітно було хлюста, котрий не б’є поклонів. Природна річ. Тільки ти, Станіславе Петровичу, не ставай з ними в ряд, а коли вже став, то держи голову вище. Півмільйона карбованців капіталу — це тобі не кіт наплакав. З такого купця люди не повинні сміятися.

Вокульський устав і судорожно випростався, немов його припекли розжареним залізом. «Так може не бути, а може й бути, — подумав він. — Але якщо так є, то я віддам половину майна щасливому поклонникові за те, що вилікував мене!..»

Він повернувся в свій номер і вперше цілком спокійно почав перебирати в думці всіх поклонників панни Ізабелли, яких з нею бачив або про яких чув. Він пригадував їхні значливі розмови, ніжні погляди, дивні натяки, всі звіти пані Мелітон, всі балачки про панну Ізабеллу, які ходили серед її товариства. Нарешті Вокульський з полегкістю зітхнув: йому здалося, що він знайшов нитку, яка виведе його з лабіринта. «Я вийду з нього, мабуть, в лабораторію Гейста», — подумав він, відчуваючи, що в серце йому запало перше зерно погорди.

— Вона має право, має повне право! — бурмотів він, усміхаючись. — Але який її обранець, а може, й обранці?.. Ого, та й підла ж я тварюка, а Гейст вважає мене за людину!..

Після від’їзду Сузіна Вокульський вдруге прочитав листа Жецького, якого сьогодні одержав. Старий мало писав про торгівлю, але дуже багато про пані Ставську, нещасливу й гарну жінку, чоловік якої десь зник. «До смерті буду тобі вдячний, — писав старий, — коли ти щось придумаєш, аби остаточно вияснити, чи живий Людвік Ставський, чи помер».

Потім у листі були списані дати й місцевості, де перебував Ставський після того, як залишив Варшаву. «Ставська?.. Ставська?.. — думав Вокульський. — Ага, пригадую! Це та гарна пані з донькою, що мешкає в моєму домі. Який дивний збіг обставин: може, я для того й купив будинок Ленцьких, аби познайомитися з тією, другою?.. Ніякого діла мені до неї немає, коли я залишаюсь тут, але чому б їй не допомогти, як Жецький просить… От і чудово! Тепер я матиму причину зробити подарунок баронесі, яку мені так рекомендував Сузін».

Він узяв адресу баронеси й поїхав у квартал Сен-Жермен.

У вестибюлі будинку, де жила баронеса, стояв лоток букініста. Розмовляючи з швейцаром, Вокульський ненароком глянув на книжки і з радісним здивуванням помітив серед них томик поезій Міцкевича, якраз того видання, яке він читав, коли ще був продавцем у Гопфера. Ця книжка з потертими палітурами й пожовклим папером раптом викликала в уяві його молоді роки. Він купив книжку й мало не поцілував її, як реліквію.

Швейцар, в якому франк на чай збудив симпатію до Вокульського, провів його аж до дверей апартаментів баронеси і. з усмішкою побажав приємної розваги. Вокульський подзвонив, і йому одразу відчинив двері лакей у малиновому фраку.

— Ага! — буркнув він.

У вітальні, як годиться, були золочені меблі, картини, килими і квіти. Незабаром увійшла баронеса з міною ображеної особи, яка, однак, готова пробачити.

Вона й справді пробачила йому. Вокульський одразу розказав про мету свого візиту, записав прізвище Ставського та місцевості, в яких той перебував, і наполегливо просив баронесу, аби вона через свої особисті зв’язки зібрала йому докладні відомості про зниклого.

— Це можна зробити, — сказала благородна дама, але… чи не злякають вас витрати? Доведеться звертатися до німецької, англійської та американської поліції…

— Отже?..

— Отже, ви згодні заплатити три тисячі франків?

— Ось чотири тисячі, — сказав Вокульський, подаючи їй чек, на якому написав означену суму. — Коли я можу сподіватися на відповідь?

— Цього я не можу сказати зараз, — відповіла баронеса. — Може, за місяць, може, за рік. Але я гадаю, — суворо додала вона, — ви не сумніваєтесь, що розшуки будуть справжні?

— Настільки певний в цьому, що залишу у Ротшільда ще один чек на дві тисячі франків, які вам виплатять негайно після того, як я одержу відомості про цього чоловіка.

— Ви незабаром виїжджаєте?

— Ні. Побуду ще деякий час тут.

— Ага, вас захопив Париж!.. — з усмішкою промовила баронеса. — Він сподобається вам іще більше з вікон моєї вітальні. Я приймаю щовечора.

Вони попрощалися, обоє дуже задоволені: баронеса грішми свого клієнта, а Вокульський тим, що за одним разом здійснив пораду Сузіна і прохання Жецького.

Тепер Вокульський залишився в Парижі цілком самотнім, без ніякого певного заняття. Він знову відвідував виставку, театри, незнайомі вулиці, не оглянуті ще зали музеїв… Він знову захоплювався величезними творчими силами Франції, доцільністю в побудові й житті мільйонного міста, впливом м’якого клімату на прискорений розвиток цивілізації. Знову пив коньяк, їв дорогі страви або