Читати книгу - "Король стрільців"

Як же ж тепер йому, світильникові народньому, кластися в тепле ліжко з Цицероном або йти заграти собі улюблену «мізерку», коли тут якраз настає один з великих моментів, в якому, може, і «важиться доля величезної війни»?..

І бідний професорина, що, за клясократичною теорією В’ячеслава Липинського, аж ніяк не зачислявся до породи лицарів-хліборобів та й взагалі не грішив якостями бойовика, рад-не-рад, примусив себе залишитись на барикадах, щоб відіграти тут ніяк йому не підходящу ролю героя.

От і метушився тепер поміж справжніми бійцями і заваджав тільки хлопцям, крутився, мов тріска в ополонці, сям і там, переносив якісь камінчики з купки на купку, спотикаючись у темряві і падаючи просто на ніс, при чому вся його жалісна фігура, руки, ноги, губи, вуси, борода трусились з одчаяного страху, що його знають та відчувають ті нещасливці, які понад усе на світі хотіли б бути відважними, але ж їх боязка натура і заяче серце роблять з них тхорів.

Коли ж бідолашний професор удруге або й втретє стукнувся лобом до лоба в пітьмі ночі з паном ад’ютантом Мельником і, хапаючи його за обидві руки, забелькотав непритомно: «Що?.. Вже йдуть?.. Вже йдуть!» — тоді панові Мельникові терпець урвався, і він зголосив службово свому комендантові:

— Та пане Максю, та зробіть щось з професорком, бо він наробить цикорії!

Мій неоцінений пан інструктор делікатно витягнув з тремтячих рук педагога якусь цеглину, відпровадив його під будинок читальні, подальше від війська, і там сказав до нього таку промову:

— Пане професоре, ми, революційна молодь, клонимо перед вами голови, подивляючи й високо оцінюючи вашу відвагу, посвяту і гарт духа! Ми горді з того, що ви, сучасник Визвольних Змагань, стоїте тепер із нами пліч-о-пліч у спільному фронті, але ми, одночасно, не можемо собі дозволити на такий люксус, щоб виставляти вашу особу на небезпеку смерти чи каліцтва. Пане професоре, ми, як нація, ще забідні, щоб так легко й нерозважно позбуватися своїх світочів, своєї духової еліти. Тому я вас дуже прошу, пане професоре, від імени Організації, не піднімайте вже тої цеглини, а йдіть додому спати.

— Ні, ні! — затріпався пан професор. — Я єсьм, пане товаришу, старий вояк, я не зійду з позиції, як той дезертир, моє місце тут, між вами!

— Пане професоре, — благав його пан Макс, — вірте мені, що ми тут маємо подостатком дурних голов, щоб наставляти їх під польські палки, ножі і каміння, а ваша мудра голова — одна, нам її шкода, бо може придатись нам у слушний час.

— Ні, ні! — хрипів професор, вчепившись руками дротяної огорожі. — Вбийте мене тут, на місці, але я не зійду з своєї позиції! Я старий вояк, не дезертир… — і так далі.

Не було іншої ради, і пан Макс тихо свиснув, а тоді з темряви виступили два дебелі юнаки, взяли пана професора попід руки і повели, а радше понесли з поля бою додому — трагічного героя, вмираючого зі страху і задушевного бажання збороти в собі той страх. Ледве мій неоцінений пан інструктор упорався з професором Мурським, як зараз виникла притичина з бабкомом.

Хоробрі бабки, а переважно членихи Церковного сестрицтва під проводом нашої господині, пані Евдокії, примаршували під церкву св. Володимира й заявили готовість обороняти її власними грудьми від тих анцихристів, які руйнують храми Божі, які хотіли згладити зі світу «нашого Метрополіту» і скинули з «амбони» самого Папу Римського!

— Тут усі полягаємо хрестом на порозі церкви, і коли хто до неї увірветься, то хіба по наших трупах! — гукали учасниці круціяти.

Інша група жіноцтва офірувалась захищати в той самий спосіб «клєбанію» (як дехто казав на плебанію), зокрема хворого отця пароха, який вчора простудився на похоронку на Левандівці і лежав тепер у важкій ґрипі.

І тут не помогли мольби-прозьби і переконування пана Макса, щоб офірне жіноцтво йшло собі на сідало, бо церкву і «клєбанію» є кому боронити і без бабської бриґади — ні, та й ні! Бабки вперлися при свому обіті і вже хотіли кластися хрестами під церквою, а пан Макс уже збирався кликати хлопців, щоб таскали їх одну по одній додому, як, непричком, пана професора Мурського, та тут раптом з пітьми ночі вискочив кур’єр і шепнув щось панові Максові, показуючи рукою на ріг Церковної вулиці…

Пан Макс блиснув «Даймоном» у тому напрямку, і тоді вже й ми з Адаськом з нашого сховку запримітили, що під парканом стоїть, заслоняючи лице ґазетою і ковніром, Славко Башук.

Пан Макс бігцем почвалав до нього, перекинувся з питомцем кількома словами, дружньо поклепав його по плечах, кажучи: «Ну, то файно, коли так!», і, сильно підбадьорений на дусі, впевненим кроком вернувся на свій командантський пост під читальнею.

Дав знак ад’ютантові, той свиснув голосно два рази, і на цей сигнал з усіх усюдів, з-поза деревець, корчиків і будинків, стали висуватись тіні геройських оборонців Богданівни з різноманітною зброєю в руках, за пазухами і по кишенях, що з цього приводу дещо повіддувалися.

До оборонців прилучились теж офірні бабки під командою пані Евдокії Перепелиці.

Народ зібрався мовчазним півколом перед своїм вождем, паном Максом, що стояв високо на кам’яних сходах читальні і мав тепер сповістити народові якусь надзвичайну новину. І сповістив!

— Дорогі друзі, шановне громадянство! — сказав, відкинувши повісмо волосся з чола на потилицю, — здається мені, що вже по войні. Жадного погрому на Богданівці ні на Городецькому не передбачається. Жадного нападу на святий Юр не було, то є маячіння зрізаної голови і страхи-наляхи, що мазурі зруйнували митрополичу палату та хотіли закатрупити Митрополита! Та вони навіть за святоюрську браму не проскочили — такого