Читати книгу - "Крига. Частини І–ІІ"

що, кгрр, існує з минулого. А крім того, більше того — бачите, панно, — нічого, білість, білість, білість, немає нічого, нічого певного за нами, нічого певного попереду нас. Тож не дайте себе обманути, не дайте зачарувати тóму, що не існує. Проженіть Зєйцовa геть. Не вірте їм, панно: ворожбитам, стратегам, детективам, планувальникам, історикам. Кожен історичний роман — це фантастичний роман. Кгррр.

… Погляньте, панно, водночас на механіку, властиву людській меморії. Це устройство — луснулося ціпком по кучмі — діє за своїми власними законами, на інші закони несхожими. Як я уже казав, ми ніколи не бачимо минулого таким, яким воно було; ми бачимо його крізь фільтр нашого пізнішого досвіду. Згадуєш друга дитинства, й руку би дав собі відтяти, що він був дитиною гамірною і радісною, — позаяк таким знаєш його впродовж багатьох наступних років; а може, тоді він ховався по кутках і сполохано тікав при будь-якому гострішому слові? Цього не дізнаєшся, кгр, минулого не існує. Згадуєте події минулого, скажімо, перше rendez-vous із коханим, — і не пам’ятаєте зустрічі із незнайомцем, яким він тоді був, а вже з людиною, роками до серця притуленою. Тому так багато людей клянуться, що їхня любов була любов’ю із першого погляду: тому, що той перший погляд, який вони пам’ятають, містить у собі всі розкоші й чулості, які трапилися згодом. Істину годі пізнати, істини про минуле не існує. Кгр! Те, що якусь повторювану обставину, похорон, хворобу, мандрівку, — ти пережив нещодавно під знаком тієї чи іншої погоди, в тому чи іншому настрої, у таких-сяких матеріальних орнаментах… Так уже було в минулому! Кгрр! Знаки-символи промовили до тебе! А це тільки скрегіт у машині вашої пам’яти. Чи ж ніколи не діткнуло вас таке враження, відчуття на грані певности, — що наше життя, тобто наша пам’ять про нього, складається з послідовности знову й знову відбитих відлунь, події нагадують інші події, слова — інші слова, почуття — інші почуття, люди — інших людей, об’єкти — інші об’єкти, повторюваний візерунок, який організує усе минуле. Це образи омани, видіння неіснуючого, безугавно віддзеркалювані всередині черепа.

— І все ж, — mademoiselle Крістіна замислилася, схилила голівку, мокрий сніг осідав на її світлому волоссі, — і все ж мусять бути для того способи, уявляю, що б одразу Нікола зробив: узяв і занотував, записав дослівно усе ворожіння під датою і годиною; а коли згодом довелося б його перевіряти, то не пам’ять, а доказ на папері свідчив би про минуле, річ матеріальна, відчутна на дотик.

… А чому ви не можете запланувати майбутнього згідно зі своїми намірами, цього вже я ніяк не второпаю. Адже воно нікому не укладається докладно так, як він замислив, — але ж це не привід, щоб жити лише сьогоднішнім днем, поточним моментом, чи не так?

— Ви хочете добути з мене героїчну обітницю: я повстану проти охранников, чиновников і мартинівців, проти лютих, розморожу батька, вивезу із Сибіру. Але як я можу дати слово замість людини, якої не знаю?

— Тобто замість кого?

— Бенедикта Ґерославського, котрого ще не існує!

Вона пирхнула.

— Ви ще ексцентричніші, ніж казала Єлена!

З білости виринула продовгувата форма пасажирського вагона. У вікнах світилося, шерег яскравих прямокутників визначав межі сніжниці.

Стерлося сніжинки з вусів і заросту.

— Як я можу знати, чи знайдеться у майбутньому такий Бенедикт Ґерославський, котрого охопить той само відчай, що й учора, — який ми пам’ятаємо від учора — га?

— А-а, то це тому ви тим чорним Ніколиним струмом б’єтеся? Я не живу, проте, може, живу. Так? Не хочу, але, може, й хочу. Боюся, але, може, й не боюся! — Вона тицьнула вказівним пальцем, це відчулося навіть крізь хутро, тицьнула ще сильніше, відтак ударила відкритою долонею з незґрабного замаху, мало не послизнувшись; упіймалося девушку за палантин, обнялося за талію. Вона енерґійно наступила на ногу.

— Ухр!

— Ви мене вважаєте дурним дитинчам! А я все розумію! Я знаю, що ви тоді зробили з Ніколою! Але чому ви не воскресили також турка? «Нещасного пана Фессара!»

Відкашлялося.

— Бачить Бог, правду кажу, я про це не подумав. Але з розбитою головою… при стількох свідках… а він був уже сильно знетьміднений… Ви вважаєте, що я якось тим усім керував, що — що я з а п л а н у в а в, що Нікола оживе? Це було жеребкування.

Вона зневажливо пирхнула.

— Але у випадку вашого батька ви жереб не кидатимете?

Ще й від неї слід сором ковтати! Ще перед нею горіти, перед янголом сорому під кригу провалюватися!

— А що я тепер роблю! — верескнулося крізь завірюху, хмара гарячого дихання вибухнула перед обличчям, біла пара, чорна пара, мороз. — Що я тепер роблю! Що!

Mademoiselle Філіпов позадкувала, перелякана, з роззявленим ротом й мимоволі широко розкинутими руками.

— Кого б ви хотіли! — кричалося, вимахуючи ціпком. — Чудотворца! Героя! Нема, нема, нема! Кгррр! — Важка кучма впала з голови, копнулося її у сніг, під колеса потяга. Хтось стояв на ґанку, у світлі люксу позаду, силует у довгому пальті. Вимахувалося ціпком навсібіч, у його бік також. — Я не брехатиму! — вигукувалося хрипко російською і польською мовами. — Жодної брехні! Щира правда! Без мене! Кгр! — Врешті посковзнулося й упалося на землю, ударившись плечима об заледенілий ґрунт.

О, яка полегша, лежати так у снігу, не рухаючись, у теплій хутряній шубі, під небом заспокійливої білини, коли чудові прохолодні сніжинки лягають на розпалену шкіру, кгр, кгр, і стікають до уст маленькими потічками, коли впадають просто поміж губи, танучи уже в хмарі темного дихання — просто з білини над нахиленими додолу обличчями капітана Прівєженського, таємного радника Дусіна й mademoiselle Філіпов.

— З вами, панно, нічого не сталося?

— Ми тільки так голосно розмовляли.

— Я ж бачив. П’яний?

— Ні!

— Він був у машинному вагоні доктора Тесли, тож, пане капітане, нічому не дивуйтеся, пам’ятаю, що вчора витворяв світлої пам’яті пан Фессар; добре, що цей тепер не утік від нас кудись у тайгу.

— То ви кажете, що це наче із отими божевільними, що американський доктор їх струмом у дурну макітру, і вони потім…

— Я цього не знаю. Але ви це бачите, капітане.

Нерозталий сніг падав на язик. Він смакував як найчудовіша джерельна вода.

Капітан Прівєженський копнув ногою попід ребра (хутро пригасило штурхан), сплюнув і пішов геть, скрип-скрип.

Кгр, кгр, сміялося беззвучно, лежачи на льоду, сміялося підводячись, коли Дусін зі збентеженою девушкою тягли, щоб поставити сторч, сміялося, коли похмурий радник насаджував на голову засніжену кучму й проводжав до сходів