Читати книгу - "Крига. Частини І–ІІ"

— А вам, панно, — порадив він іще mademoiselle Філіпов, — не слід у Сибіру виходити з непокритою головою, бодай би навіть мороз здавався вам найменшим, так і життя можна позбутися.

Вона лиш німотно підтакнула.

Хихотілося, коли Дусін тягнув коридором і заштовхував в отделение.

— Дякую, Валентію! — гукнулося, шукаючи рубльового папірця у кишенях, — замкніть, Валентію, за собою двері!

На цей раз він гучно ними грюкнув.

Упалося на ліжко, в хутряній шубі, в кучмі й чоботах, і так заснулося.

Світіні танцювали на стінах купе, на вікні, заслоненому білістю, коли потяг минав прирейкові масиви лютих, длук-длук-длук-ДЛУК; відтак світіні залишилися лише під повіками, ті, що виникають унаслідок обернення червоних плям. Потік теслектрики лоскотав вени й розтьмітлював сни.

Про температуру, при якій замерзає правда

Прокурор Разбєсов насупив кошлаті брови, відклав ніж і виделку, вийняв із внутрішньої кишені дротяні окуляри, ретельно протер скельця, а потім начепив на сипиний ніс. Начепивши, відкинувся у кріслі, не плечима й шиєю, а усім хребтом, і тільки тоді поглянув понад столом і столовим сервізом, понад бульйоном із вермішеллю, фаршированою качкою, картоплинками pommes soufflées, холодним салатом і паруючим соусом.

— Господин Ґерославський, — ухвалив він, — я зрікаюся того, що казав: я не зауважив одразу, ви ж бо уже лютовець.

— Обвуда, — проковтнулося фрикаделю, — облуда…

— Піднесіть-но вашу долоню до свічки!

Він схопив руку під манжетом і підтяг долоню до полум’я. Повернулося її руба, щоб не загорілися перев’язки на пальцях. Полум’я лизнуло шкіру й на коротку мить — оком зморгнути, хоча Разбєсов не зморгнув, — замиготіло чорно, западаючи в свій неґатив, тобто в світложерне полум’я тьмічки.

Пйотр Лєонтіновіч відпустив руку.

— Ви тут колись мешкали?

— Що?

— У Сибіру. В Країні Лютих.

— Та звідки!

— Я бачив такі сутіні, — сказав прокурор повільно, — у бывших крижлізоварів, у каторжников із Сибирьхожета, бродяг з-над Тунґуски.

— Знаю, пан Поченґло про це згадував. Але я… Можете запитати доктора Теслу, це тимчасове явище.

Разбєсов поклав окуляри.

— Ви не мусите ні в чому переді мною виправдовуватися, вас ні про що не допитую.

— Мені б не хотілося, щоб ви вважали мене брехуном.

Разбєсов покивав головою.

— То ви їдете до батька.

Копирсалося виделкою у салаті.

— Це також неправда. Міністерство Зими заплатило мені, тому я й поїхав. Але тепер… Сам уже не знаю.

Пйотр Лєонтіновіч посміхнувся у вуса.

— Батьки й діти, російська проблема.

— Мгм?

Витерлося рот хустинкою.

— Ось, отой Зєйцов, — він вказав поглядом на екс-каторжника, котрий, як завжди, самотньо обідав у кутку, за доставленим під вікном окремим столиком. — Що він казав? Їде від рідного батька до батька духовного, щоб за гроші першого рятувати другого, будучи марнотратним сином, — чи не така його історія? Яка інша нація на Землі пов’язує особовість людини із іменем її батька? Вєнєдікт Філіповіч. Ну, ще народи книги — юдеї, магометани. Бо то свята річ. У кожному земному батьківстві знаходить своє відображення стосунок Бога Отця до Сина Людського, Бога до людей. Отож, батька, — а чому не матері, з тіла якої народжується тіло? Ви читали «Братьев Карамазовых»? Це оповідь про синів, чи радше про батьків?

Зернятко приправи потрапило в отвір у яснах від вибитого зуба, длубалося в роті шпичкою.

— Мгмм, либонь, ви маєте слушність: так, насправді я не знаю, навіщо я на цей потяг сів, і не знаю, що зроблю, коли з нього висяду. Все це дим й омани Літа. А те, що я його син… насправді це також мені щойно нагадали. Раніше… властиво, в мене не було батька. Ні, інакше: у мене був батько, проте серед його головних рис, поруч із принадами й вадами характеру, була й ота: відсутність. Тільки власне — уявіть подумки їх обох поруч: сутнього й відсутнього. Як їх відрізнити? Не відрізниш. Розумієте? — вагон-ресторан підстрибнув, укололося у м’які ясна. — Холера. Вибачте.

— Я не вдаватиму, що розумію вас. — Прокурор торкнувся пальцем кінчика носа, то був жест, учинений замість іншого, не виконаного. — Але я не можу уникнути цього порівняння… Ще до того, як мене перевели в артилерію, молодим офіцером я служив на Кавказі, після повстання Алібека-хаджі, за часів запеклого абречества. Там ніколи не припиняються війни місцевих горян, вони змагаються між собою і змагаються з Імперією. І є щось таке в культурі цих диких націй — певна спільна риса, яку я знаходжу в підоснові їхніх менших і більших дивацтв, речей, які в голові не вкладаються… Отож, це нації, у яких чоловіки у кожному поколінні йдуть на війну й переважно не повертаються. Хто виховує дітей? Матері й батьківські ідеали, тобто неіснуючі батьки. Але, зауважте, юначе, ці сини самі згодом ідуть, щоб загинути за безнадійну справу, залишивши знову своїх синів, і тепер вони — відсутні батьки. Et cetera, аж сама відсутність стає ідеалом, тобто: виховання завдяки відсутності, що аж ніяк не є тим самим, що невихованість чи виховання жінкою без участи чоловіка.

— Отож — отож ви стверджуєте, що це різновид історичної необхідности, що будучи дитиною відсутнього батька…

— Ні!

— А тепер кажуть: Син Мороза, le Fils du Gel. Чи мушу я з цим погодитися? Це занадто просто, наче вбирання театрального строю.

— Ви мене питаєте? — Разбєсов відвів погляд. — Я ж казав, я не відповім за вас.

— Ви знаєте, але це власне тому, що ви… що ви… — Зламалося шпичку, різко відсунулося тарілку, аж задзеленчали склянки на обрусі. — Ось чому я можу взагалі вас розпитувати — ви розумієте? Може, ви найближчі до розуміння з-поміж усіх людей. — Нахилилося до нього над столом. Він і далі відводив очі, тікав поглядом убік, за вікно, до снігового краєвиду. — Послухайте — я кажу не те, що кажу, але, може, ви почуєте, може, зрозумієте — послухайте: м е н е н е і с н у є.

Він відкашлявся.

— Це перейшло на вас від вашого батька? А може, це à propos Достоєвського? Що, коли Бога немає, — а тут: коли людини немає…

— Ні! Це не перенесення. Чи можете ви вийти за межі простого парадоксу мови? Мене не існує.

Прокурор приклав долоню до віконної шибки, протер запітнілу гладінь.

— Хто знає, чи не маєте ви слушности, чи це не найкоротший шлях…

— Шлях? До чого?

— Передусім відкинути усе, однаковою мірою правду й брехню, і тільки тоді…

— Ні, ні, ні! — покрутилося головою. — Але… — він нарешті глянув понад полум’ям декоративної свічечки. Опустилося очі. Згорнулося серветку, підвелося. — Дякую. — Уклонилося холодно й вийшлося чимдуж із вагона-ресторану. Разбєсов не