Читати книгу - "Королівство криги, Анна Мінаєва"

Лорд Тормейт відвоював собі місце біля вікна, притулився спиною до стіни і примружив очі. У такій позі він провів багацько часу. Все нові і нові крики лунали з кімнати. Чулися і більш тихі голоси. Королівського лікаря, фрейлін, слуг. Ніч потроху минала, поступаючись місцем ранку. Людей біля дверей ставало все менше. І може тому Алар почув наступне.

— Дев’ять місяців не минуло. Чи від короля ця дитина?

— Хто це сказав? — Алар здригнувся і розплющив очі.

Неподалік від нього стояло кілька служниць. Вони вже позіхали і терли очі, а ще, як виявилося, і язиками хотіли потріпати.

— Вибачте, мілорде, — одна з жінок схилила голову. — Просто різні чутки ходять…

— І ти їх розповсюджуєш? — Алар відчув злість, яка піднялася в ньому. — Чия ще це може бути дитина, га? Чи що, не здогадуєшся, хто ширить такі чутки? Чула щось про заколот з боку Браяна Госабра?

Жінка почервоніла від цих слів. Опустила погляд.

— Знайшли у чому мати сумніви. Ця дитина Айли та Оуена Фрейвіл. І краще моліть богів, щоб все з дитиною було добре.

Служниці замовкли, а Алар ще якийсь час намагався впоратися зі злістю, що вирувала у його душі, як вітер у Кришталевому морі у мореґані. Та ледве не вперше в житті йому це не вдалося. Емоції не бажали бути придушеними, не бажали, щоб їх стримували. Вони хотіли потрапити на волю, вирватися із тенет контролю.

Барон не знав, на що він зараз здатен. Не знав, що міг вчинити у наступну мить. 

Двері у королівські кімнати прочинилися так раптово. Так різко. Що змусили всіх, хто залишився у коридорі, здригнутися і поглянути на бліду дівчину, яка з’явилася на порозі. Даяна Офора на мить застигла на місці, нічого не кажучи. А з кімнати почувся крик. Дитячий крик.

— Королева народила хлопчика, — проголосила вона у повній тиші. — Здорового та сильного хлопчика!

***

Айла Фрейвіл

— Моє диво, — шепіт зривався з губ, а я і сама не розуміла, як таке можливо. Як можливо таке, що весь світ тепер тьмяніє, коли я тримаю на руках власну дитину. — Мій маленький принц. 

Син тихенько спав у мене на руках, укутаний у кілька хутрових ковдр. Такий малесенький. Такий беззахисний. З легким почервонінням на щічках. З цим курносим носиком та кількома тонесенькими світлими волосинками на голові.

Мені так і хотілося міцніше притиснути його до себе. Вдихнути його такий дивний та приємний запах. І не відпускати. Ніколи від себе не відпускати.

— Ваша величносте? — двері прочинилися.

— Заходь, — я впізнала Лейлу за голосом.

Вона тихо увійшла у спальню, яку лікар наказав нам поки що не полишати. Пройшла у напівтемряві, яку створювали цупкі штори та густий сніг, що вже дві доби сипав з неба.

— Як ви себе почуваєте? — найстарша фрейліна зупинилася біля ліжка, склавши перед собою руки.

— Добре, — я поворухнулася і застогнала від болю у всьому тілі. — Це мине. Головне, що з ним все добре. Лейло, я молила богів, щоб вони дозволили йому народитися. Молила до останнього.

— Я знаю, — вона присіла на край ліжка і зазирнула у згорток ковдр. — Він чарівний. Ви вже придумали ім’я?

— Не я, Оуен, — тихо відповіла я, відчувши, як на очі навертаються сльози. — Його назвав ще Оуен. Нашого сина звати Джеймс. Як його діда та дядька.

— Гарне ім’я, — усмішка промайнула на обличчі Лейли. — Ваша величносте, накажете підшукати годувальниць для принца Джеймса?

— Ні, — я інстинктивно притисла дитину до себе. Син відчув це, заворушився і невдоволено зітхнув. А я злякано застигла і продовжила тільки тоді, коли Джеймс знову тихенько засопів. — Я сама буду годувати його. Я його мати.

— Звісно будете, — м’яко відповіла Лейла. — Та може все ж таки пошукати? Про всяк випадок. Так зазвичай роблять. 

Я поглянула на сина, для якого тепер була ладна на будь-що. На все.

— Добре, — я видихнула це, примружившись. — Але я сама буду годувати його, поки зможу.

— Звісно, Айло, — жінка, яка приходилася моєму сину двоюрідною бабусею, кивнула. — Тріне вже вас привітала?

— Так, ви розминулися, — я кивнула у бік дверей. — Вона щойно пішла. Сказала, що він дуже схожий на Оуена у дитинстві. 

Лейла посміхнулася, а в її очах заблищали сльози. Які миттєво висохли.

— Є якісь новини від лорда Долайна? — я звела на жінку погляд. — Лікар не випускає мене з кімнати…

Я була у відчаї, майже не отримуючи новин. Що зараз відбувається у Содії? Чи не планують мої вороги завдати нового удару?

— Поки, ні, — вона хитнула головою. — Скільки часу минуло з його відїзду? Тиждень?

— Два.

— Хочете, щоб я щось зробила? Когось до вас покликала? Може гінця відправити у північні землі?

— Ні, — я міцніше обійняла сина. — Почекаймо ще. Така непогода. По ній важко пересуватися країною. Краще… Знаєте, Лейло, краще займіться святом.