Читати книгу - "Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна"

шаман зшив його із тюленячої шкіри, людської плоті та голів північного орла-тупілака. Шаман вважав, що так захистить свою душу від ворогів. Але

недооцінив білолицих людей. Вони вбили дурня і забрали тупілака, щоб

подарувати своєму царю. І давно забутий бог, який образив Діву, переродився і

став Двобогом. Але знаєш, жодна клятва тебе до нього не прив’яже. Не бог

обирає душі, а душі — бога.

— Саме тому ти не можеш просто так захопити тіло для свого брата?

— Не радій, твій час спливає, купо сміття. Ти помреш, а ми дочекаємося

нового тіла. Ще одна тисяча років — для нас лише мить.

«Твій брат так не думає», — промайнуло в голові Талавіра, і він укотре

подивувався, як два духи не можуть один одного почути.

Він і сам знав, що втрачає сили. Під час бійки з людиноведмедем Амага

майже заволоділа його тілом. Це дозволило відбитися, врятувати Чорну Корову, яка тепер спала у глибині бараку, але й налякало. Бути гостем у власній голові —

ще гірше, ніж розуміти, що його сконструйовано в лабораторії Белокуна. Талавір

відчував: його час спливає. Отрута Амаги й Тарга роз’їдала не тільки тіло. Лють

відьми й туга джадала заважали думати. І він раз по раз запитував себе: це його

думки та бажання чи відьмині?

Талавір витяг з аптечки останню ампулу знеболювального й простягнув

Скіф’янці. Та намагалася зібрати докупи подертого в бою Шейтана. Талавір

уколов транквілізатор у ногу акинджию, хоч і без певності, що це йому

допоможе. Кунак Саші Бідного хрипів і не розплющував очей.

Після невдалого нападу на Матір Вітрів вони сховалися в бараку.

Влаштовуватися в іншому місці не було сил, та й сенсу теж. Попри всі плани, вони загубили хлопчика й не відбили Ма.

— Ти віддав їм Бекира, — озвучив думки інших Саша Бідний.

Його голову обмотувала закривавлена ганчірка — результат пострілу

Сфени. Перша Зіниця його не вбила, лише оглушила. Куля зачепила череп.

Скіф’янка змастила рану, і тепер він був живішим за інших. Саша не відходив

від Близнюків. Лівий помер, і це було вироком для Правого. Ще живий Близнюк

перетворився на тонкі метушливі паростки. Вони колихалися в повітрі, наче

морські водорості, і марно намагалися поєднатися з мертвим братом.

— Серйозно, я віддав? А чи не ти привів його в лапи Белокуна?

— Ти стояв і дивився, як жінка забрала хлопчика, — виплюнув йому в

обличчя звинувачення Саша Бідний.

— Я не вбивав твоїх синів, акинджию. Це були Старші Брати. А ти хотів

торгувати з ворогом. Ось і отримав.

— Що ти сказав, зраднику? Може, це ти все підлаштував? Подав знак

своїм колишнім господарям? Може, вони тебе до нас заслали? — прохрипів

Саша Бідний.

— Це все твоє бажання отримати жінку, — спокійно зупинила його

Скіф’янка.

Вона єдина не втрачала сили духу. Розпалила вогнище й поставила казан, накришила курдючний жир, який невідомо де ховала, всипала пшона та жменю

трав — бараком рознісся солодкий аромат боткхи, найсмачнішої їжі кочівників.

Навіть Ніязі потягнув носом. Скіф’янка налила з іншого міха щось у піалу і з

повагою піднесла бею акинджиїв.

— Де ти взяла пшоно, пташко? Це якась амазонська бурда? — примхливо

запитав Саша Бідний, але чашу прийняв. — Однаково завтра на нас усіх чекає

одна велика дупа. — Він ковтнув, влив краплю до рота сина й закрив йому очі.

— Він сміливо бився. — Талавір узяв із рук амазонки свою порцію.

— Уже краще за тебе, — пробуркотів Саша Бідний і відвернувся. Бей

акинджиїв мав рацію: однаково завтра на них чекала смерть.

Скіф’янка з ледь помітною посмішкою підтримала заувагу Саші Бідного.

Амазонка теж вважала, що вони зазнали невдачі через Талавіра. Татуювання на її

шкірі неспокійно заметушилися. Сині лінії то клубочилися, то розходилися

незбагненними малюнками. Воїтелька зовні завжди зберігала спокій, але

татуювання виказували її справжні думки, немов кола на отруйній рідині —

присутність ракоскорпа в болоті.

Талавір доїв боткху й скривився. Їжа пахла божественно. Але він відчував

лише гіркоту солі. Вона була всюди: на шкірі, під нігтями, у слині й навіть на

язиці. Він укотре подумав: а скільки йому залишилося? І що він устигне до того

часу? Можна спробувати відправити дітей на грифоні, а самому здатися

Белокуну. Можливо, на Станції він іще дістане шанс звільнити Бекира й Ма. У

найгіршому випадку очільникові Станції доведеться розбиратися з духами в його

голові.— Бекир устиг попередити Армію потвор. Вони ще прийдуть, — наче

прочитав його думки Ніязі, але «треба дочекатися» загубилося в кашлі, який

скрутив кволі груди хлопчика-лисеняти.

— Ага, радше Дешт зацвіте, ніж сюди прийде Армія потвор, — ригнув

Саша Бідний. — Вони до нової Йилдиз вирішуватимуть. На своїй Раді юртів.

Триндюки.

Знадвору долинув шум. Талавір схопився на ноги, акинджий — за ножа, а

Скіф’янка кинула знервований погляд на дітей. Талавір розвернувся до входу, де

вже показалося кілька постатей. Ані славетний кінь Скіф’янки, ані грифон не

попередили про прихід гостей.

— Я тобі кажу: Саша Бідний м’ясо жере, а ти мені не вірив, — з темряви

виступив Болбочан. За ним увійшли Сейдамет та Шипохвіст. — Може, і з нами

поділитеся, бо ми тут зади повідбивали, доки до вас дісталися?

На подив Талавіра четвертим до барака ледь протиснувся Кебап. Поперед

себе він штовхав старого в засмальцьованому картузі.

— Що витріщилися, наче привидів побачили? Знаєте цих двох? Від

здорованя слова добитися не можу, а миршавий усе скиглить, що він бей Ак-Шеїх Гєра Сєров. А я ж то знаю, що те забуте Богом місце злизала буря. То

знаєте їх чи ні? — Болбочан умостився поряд із Сашею