Читати книгу - "Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
зачерпнув боткхи.
— Знаємо! Він говорить правду! — Ніязі розштовхнув армійців і кинувся
на груди до велета з тесаком. — Цей велет — Кебап — онук Азіза-баби, він
німий, а Гєра й справді Гєра, наш бей. Дід теж живий? Азіз-баба живий?
Гєра злякано вибалушив очі, а Кебап навіть не поворухнувся.
— Де ви їх знайшли? З ними був мій дід?
— На виході з Шейх-Елі, тільки цих двох, — ледь видушив із себе
Болбочан. Його рот був повен їжі. — А я думав, їх духи довели до сказу, тому й
не відповідають. У Шейх-Елі повно духів.
За кілька хвилин барак наповнився криками й сум’яттям. Армійці розвели
ще одне багаття. Широким колом пустили бурдюк із кумисом та брагою. У
повітрі запахло юшаном і полином. Талавір потягнув Гєру за рукав і посадив
поряд із собою. Кебап, наче статуя на кургані, залишився стояти біля дверей.
— Навіть іржаве м’ясо тут? Чи тепер уже солоне? — Болбочан окинув
Талавіра швидким байдужим поглядом. — Буруне, тремтливе м’ясо, вийди так, щоб я тебе бачив. Що тут сталося? Де хлопчик і що з вогняним дівчам? Я
віддавав акинджиям двох здорових дітей.
— На відміну від моїх, вони живі, — пробурмотів Болбочану Саша Бідний
і кивнув на тіло Близнюків біля вогнища.
Бей армійців зазирнув під попону. Біля його плеча щось замиготіло.
Талавір бічним зором вихопив постать армійця з юрту Сахана Трошки. Бурун
говорив так само швидко, як і рухався. Але Болбочан, здається, усе розібрав.
— Сахан Трошки, дурна твоя голова. — Болбочан нарешті підняв чашу в
пам’ять про товариша. — Він прийшов сюди рятувати дитину, яку забрали на
досліди. Погане, кволе дитя, зовсім не росло. Ми знайшли її на попелищі Станції
тринадцять років тому. І відтоді вона жодним чином не змінилася, ще й суєром
смалила. Через неї загинуло кілька гарних армійців. Але Сахан Трошки любив її, немов свою. Ех, дурне-дурне м’ясо. Але що вже поробиш? Залишається
помститися за його кров.
— Істинно! Істинно говориш! Вжаримо Матір Вітрів у пам’ять про Сахана
Трошки! — підтримали бея армійці.
— Мститися — хороша справа. Але з тобою лише один юрт. Коли прийде
решта? — запитав Талавір.
— А чого це зрадник нас допитує? — фиркнув Шипохвіст і злизав із носа
набубнявілу краплю слизу.
— Це колишній Старший Брат? Це він утік із Матері Вітрів? Може, він
засланий? — питали ті, хто не бачив його раніше.
— Яваш! Хіба ви не бачите, як зрадника смачно поцілував суєр? —
миролюбно сказав Болбочан і схилився над Талавіром. — Геть заріс сіллю. Отже, благословенний. Генерал Григоренко-другий ще не ухвалив рішення. Відпустив
тільки мене.
— І коли він його ухвалить? Коли Мати Вітрів перетворить усіх нас на
попіл?
Болбочан підкрутив залізного вуса масними пальцями. Його око
незадоволено блиснуло.
— А ти, солоне м’ясо, ти ж звідти, розкажи якийсь секрет Матері Вітрів?
— Талавіру здалося, що Болбочан теж незадоволений таким зволіканням з боку
Григоренка-другого. — Може, знаєш, як спустити Станцію на землю? Це було б
корисніше за десяток юртів. Колись один армієць — Балух — думав, що для
цього треба підірвати комутаторну кабіну, обірвати трос. І вони це зробили
ціною власних життів, але знаєш що? Мати Вітрів так і залишилася в повітрі. Що
скажеш ти?
Армійці перезирнулися. На цю загадку ніхто не знав відповіді.
У бараку зависла тиша, але Талавір був змушений визнати, що теж не
володіє секретом. Болбочан зневажливо повів бровою. Але в його обличчі не
було злоби, лише втома й розуміння того, що завтра в бій. Тож Талавір для нього
був або баластом, або товаришем по зброї. В обох випадках не вартим зайвих
слів. Усе, що Болбочан міг сказати, мало бути адресоване його людям.
Залізновусий набрав у легені повітря, хвацько скинув голову — око на
пружині описало коло — і заговорив глибоким, чітким голосом:
— Швидше за все, завтра ми помремо. І це, слава Богу Спалахів, буде
героїчна смерть на святому дженк-майдані — полі битві. Дякуємо Сахану
Трошки та іншим загиблим, які проклали шлях. — Болбочан підняв чашу, його
товариші викрикнули «Буа-ах!». — Наші смерті розворушать Дешт. Покажемо
колаборантам, що потвори можуть битися!
«І вмирати», — подумав Талавір.
— Нам потрібно більше сил. Треба покликати амазонок, усіх, хто здатен
тримати зброю, — спробував втрутитися він. — Може, якось переманимо на свій
бік грифонів? Один уже з нами, решта теж можуть прийти. Потягнемо час, поторгуємося з Белокуном. Мені є що йому запропонувати, — слова Талавіра
потонули в черговому «буа-ах».
Армійці були наче тулпари на марші. Таких легше вбити, ніж змусити
слухати. А потім передранкову тишу розірвав черговий гімн Двобогу. Більшість
армійців зіщулилася, затуляючи вуха.
Талавір не зразу зрозумів: щось змінилося. Музика змовкла, але слова
продовжували лунати. І вони належали Сфені.
— Відпустіть Талавіра Каркіноса — і ми дамо вам піти. Опір означає
смерть. Рішення — коли сховається Йилдиз. Талавіре, ми чекаємо на тебе. У нас
була домовленість. Я виконаю те, що обіцяла… Відпустіть Талавіра Каркіноса
— і ми дамо вам піти…. — усе лунав і лунав запис. Тиша, що прийшла потому, була дзвінкіша за гімн.
— А я казав, що ти засланий, пташко, — прохрипів Саша Бідний.
Армія потвор немов прокинулася. Ще мить тому вони були готові на
смерть, а тепер сперечалися, що робити з Талавіром.
— Про яку домовленість вона згадувала? — Живе око Болбочана палало, наче вогонь.
— Не було жодної домовленості. Вона хотіла, щоб я дізнався про Золоту
Колиску. Але її не існує.
Для Армії потвор Золота Колиска була найсвятішою реліквією, а Талавір
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна», після закриття браузера.