Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05"

Джекі-Джекі всміхнувся.

— Моя теж усередині все перевертається. Так завжди буває перед великий буря. Але «Дядько Тобі» добрий шхуна. Він геть усе витримає.

— Поставте штормовий трисель та клівер на грот, — звернувся Гриф до помічника. — І зарифте всі вітрила, поки приберемо їх. Хтозна, що воно там буде. Та стягніть їх подвійними сезнями.

Ще за годину барометр упав до 29,70, задушлива спекота дедалі більшала, але тишу ніщо не порушувало. Молодому помічникові вривався терпець чекати на страхіття, що от-от мало опасти їх. Він раптом перестав нервово ходити по палубі й замахав кулаками.

— Де той ураган, чому він не йде! Нащо такі вибрики? Хоч би там що сталося, та хай уже находить! Ото вхрясли! Не знаємо, де ми, хронометр знавіснів, та ще й на ураган хтозна доки чекай!

Хмарне небо набрало якоїсь мідястої барви, наче нутро величезного розпеченого казана.

Ніхто не залишився внизу. Матроси-тубільці поставали купками серед палуби й на прові, стурбовано перешіптувались і з острахом дивилися на загрозливе небо й таке саме загрозливе море, що подихало довгими, низькими, олійкуватими хвилями.

— Наче гас із рициною, — бурчав помічник, гидливо спльовуючи за борт. — Моя мати не раз лікувала мене таким паскудством змалку. Господи, як чорніє!

Зловісне мідясте жевріння зникло, густі хмари повільно посунули нижче, і залягла темінь, наче в присмерку. Девід Гриф добре знав, як вестися під час урагану, а проте знов перечитав «Штормові правила», насилу добираючи літери у такому сутінку. Робити було нічого, тільки чекати на вітер, а тоді визначити, як стоїть шхуна до центра того смертельного урагану, що наближався звідкись із темряви.

Ураган почався о третій пополудні, коли барометр упав до 24,45. Його знати було на воді: море враз потемнішало й зайнялося білими гребінцями хвиль. Спершу то був тільки звичайний собі легіт. Вій наповнив вітрила, налаштовані навскіс до нього, і шхуна попливла зі швидкістю в чотири вузли.

— Щось слабенько, — поглузував Сноу. — Та ще після такого грізного попередження.

— Еге ж, — погодився Джекі-Джекі.— Цей буря ще маленький дитятко, але він хутко доросте, ось побачите.

Гриф звелів поставити фок, і «Дядько Тобі» поплив швидше, бо вітер набирав сили. Хутко він і справді доріс, ало на тому не став. Він віяв дужче й дужче, затихаючи на мить, щоб напосісти ще лютіше. Врешті поруччя «Дядька Тобі» частіше вже бувало під водою, ніж на поверхні, а на палубі закипіли піною хвилі, бо вода не встигала стікати жолобками. Гриф стежив за барометром, що й досі спадав.

— Центр урагану десь на південь від нас, — сказав він помічникові.— Ми простуємо якраз йому навперейми. Зараз ми звернемо й попливемо в протилежний бік. Тоді барометр повинен піднятися. Приберіть фок: шхуна не може нести стільки вітрил. І готуйтеся до повороту.

Шхуна повернула, і буря скажено погнала її крізь морок на північ.

— Тут баба надвоє ворожила, — години за дві звірився Гриф помічникові.— Ураган засягає велику дугу, і годі її вирахувати. Може, ми вискочимо з неї, а може, вона захопить нас. Залежно від того, якого розміру дуга. Дякувати богові, барометр поки що стоїть на місці. Проте ми не можемо плисти. Завелика хвиля. Треба лягти в дрейф. Нас однаково заноситиме на північ.

— Я гадав, ніби знаю, що таке вітер, — крикнув Сноу другого ранку у вухо своєму господареві.— Та це ж і не вітер. Це щось неймовірне. Неможливе. Він, мабуть, досягає дев’яноста або й ста миль на годину. От сила, га? Надумай-но комусь розказати, то не зумієш. А подивіться на море! Я не перший рік плаваю, та ніколи ще такого не бачив.

Настала зрештою така пора, що на годину проступило сонце, — але воно спромоглося тільки на якийсь похмурий присмерк. По океану величною процесією пересувалися гори, а між тим бескиддям на третину милі роззявлялися долини. їхні довгі спади, трохи захищені від шаленства вітру, бралися білогривими хвильками, але з хребта великих бурунів вітер зривав піну і скажено гнав її над поверхнею води аж до рівня щогл, а то й вище.

— Найгірше ми вже перебули, — виснував Гриф. — Барометр увесь час підіймається. Вітер скоро вщухне, хоча хвилі побільшають. Піду трохи відпочити. Стежте за вітром. Він неодмінно зміниться. Збудіть мене, як виб’є вісім склянок.

Опівдні хвилі досягли найбільшої висоти, а ураган, змінивши напрямок, обернувся на звичайний свіжий легіт. Джекі-Джекі помітив на морі перевернуту догори дном шхуну. «Дядько Тобі» проплив далеченько навпроти її прови, і ніхто не зміг прочитати її назви. Але ввечері їм трапилась напівзатоплена невеличка круглодонка; на прові шлюпки біліли якісь літери. Сноу прочитав у бінокль: «Емілі Л. № З».

— Шхуна котиколовів, — сказав Гриф. — Але чого вона аж тут опинилася — оце диво!

— Може, скарбів шукає? — міркував Сноу. — Пам’ятаєте «Софі Сазерленд» і «Германа»? Теж були котиколовці шхуни. А потім у Сан-Франціско їх зафрахтували якісь авантурники з картами, ті, що завжди знають, куди їхати й чого шукати, аж поки навіч пересвідчаться, що там нічого немає.

III

Цілу ніч шхуну так гойдало, що всім аж голови запаморочилися. По морі ходили великі хвилі, але вітру не було, щоб додати стійкості «Дядькові Тобі». І тільки вранці, як кожному вже здавалося, що все в ньому перевернулось, подув легенький вітрець. Відразу знято рифи. До полудня океан зовсім улягся, хмари порідшали, розвіялись, і виглянуло сонце. Виміри показали два градуси й п’ятнадцять мінут південної широти. Визначити довготу при зіпсутому хронометрі годі було й думати.

— Ми на якомусь пункті впродовж півтори тисячі миль цієї паралелі,— зауважив Гриф, коли вони вдвох з помічником схилилися над картою. — Атол Лю-Лю лежить південніше, а ця частина океану вся порожня. Нема ані острова, ані рифу, щоб урегулювати по ньому наш хронометр. Єдине, що ми можемо зробити…

— Земля, шкіпере! — гукнув з палуби тонганець.

Гриф ще раз пробіг очима суцільну порожняву на карті, свиснув з несподіванки і аж опустився на стілець.

— Це вже занадто, — сказав він. — Тут не може бути землі. Оце заблукали. Божевілля якесь, а не мандрівка. Прошу вас, містере Сноу, підіть нагору та подивіться, чи не здурів той Джекі.

— Таки земля! — гукнув за хвилину помічник. — Її видно з палуби… верховіття кокосових пальм… Певне, якийсь атол. Може, це все-таки Лю-Лю?

Гриф і собі вибрався на палубу, глянув на пальмові торочки, що стирчали наче просто з води, і похитав головою.

— Підведіть шхуну круто до вітру, містере Сноу.—

Подивимось. Попливемо на південь і, якщо острів тягнеться в