Читати книгу - "Пташиний спів"

Троє тунельників йшли попереду, ще троє — позаду, а піхота неохоче просувалась посередині. На початку тунелю можна було стояти в повний зріст, і вони швидко просувалися сухою крейдяною підлогою. Ярдів через п’ятдесят командир мінерів, шотландець-лейтенант на прізвище Лорімер, наказав усім зберігати тишу. Вони наблизилися до довгої бокової штольні, з якої відходили різні тунелі, котрі вели до окопів ворога. Зараз вони мали пройти до кінця головного — до поста підслуховування. Коли солдати розширять там простір, піхота буде чергувати у паралельному тунелі, захищаючи їх. Один з мінерів піде з піхотинцями, щоби показати дорогу. Кожен мав із собою ліхтар.

Щоби потрапити до головної частини, довелося повзти навколішках, і Стівен побачив, як солдати обмінялися схвильованими поглядами. Повітря було важке та сире. Усі, задихаючись, проповзли крізь невеличку діру, але виявилося, що за нею в тунелі вже неможливо підвестися і доводиться продовжувати рух навколішках. Стівен помітив міцні горизонтальні дошки, розташовані через кожні п’ять футів — виглядало дуже надійно. Тунельники швидко та впевнено просувалися уперед без жодного прояву страху або чогось незвичного.

Шість піхотинців під керівництвом лейтенанта Кроу-шоу із певними зусиллями поспівали за тунельниками, які йшли першими — Стівен чув їхнє важке дихання. Крім того, вони несли гвинтівки, і не могли спиратися на руки.

Дивний спосіб воювати, думав Стівен — наче гризуни у своїх рідній стихії. Тут вони були укриті від масштабних атак та вигляду куп мертвих тіл, але світ саперів мав і власні жахіття.

Стівен планував дійти з ними до головної камери, а потім повернутися до своїх солдатів — вони будуть дуже вдячні йому, і це посилить їхнє співробітництво з тунельниками, котрі допомагають їм із найважчою роботою.

Тунель звузився, і довелося знову повзти накарачках. Раптом четверо попереду зупинилися, а інші натикнулися на них.

— Вони, мабуть, щось почули, — зашепотів Кроушоу Стівенові на вухо. — Нікому не рухатися.

Солдати з’юрбилися на підлозі у земляному ході, а Еванс порився в своєму речмішку та протиснувся повз них, щоб дістатися своїх товаришів, які йшли першими. Після наради пошепки Еванс проліз далі до сухого шматка стіни, притис до нього плаский диск та під’єднав стетоскоп. Кроушоу підняв палець до губ та жестом наказав усім лягти на підлогу. Стівен щокою відчув камінь та спробував трохи змістити голову, але вона щільно вперлася в чиюсь — не видно було, чию саме, — ногу, тому довелося лишити все як є. Його серце повільно билося об ребра.

Еванс розпластався вздовж стіни, наче брудний лікар-чорнороб, намагаючись вловити звуки діяльності ворога. Стівен заплющив очі. Цікаво, якщо доведеться залишитися у такій позі надовго, він засне чи ні? Інші солдати нервували, і це заважало йому зануритися у власні роздуми. Їхні напружені тіла притискалися до нього, і ясно відчувався страх. Найстрашнішою була саме безпорадність: якщо проти зброї ще можна боротися, то проти такої ваги нічого не вдієш.

Еванс нарешті вийняв стетоскоп із вух та обережно поклав його до кишені. Він похитав головою та стис губи. Свою доповідь він пошепки передав лейтенантові, а той — Стівенові на вухо.

— Нічого не чути. Може, це артилерійський вогонь з поверхні. Вони підуть далі.

Солдати на підлозі заворушилися, знову підвелися навколішки та приготувалися повзти. Стівен усвідомив, що пітніє і, судячи зі смороду від інших, не він один. Умови праці в тунелі покращили, та можливості митися все одно не було, навіть у спекотну погоду.

Тунель трохи повищав, і ті, хто був невисокого зросту — як Еванс, — навіть змогли повністю випростатись. Вони дійшли до перехрестя, де лейтенант мінерів, Лорімер, почав роздавати вказівки: основна група тунельників прямує далі до камери підслуховування, а інші ідуть у бічні бойові тунелі, на входи до яких він показав.

Стівен подумки усміхнувся, спостерігаючи за обличчями своїх солдатів. Їхнє небажання виконувати наказ відобразилося у комічних гримасах, але він по собі знав, наскільки реальне це небажання. Він зрадів, що власне йому доведеться лізти у, здавалося, найбільшу секцію тунелю. Іти вперед він не боявся — аби тільки повернутися. Того разу, з Уїром, він найсильніше злякався, коли позаду обвалилася земля, — на мить він подумав, що не зможе пролізти назад.

Кроушоу переконався, що його солдати мали гранати га гвинтівки. Сам він був озброєний револьвером, яким загрозливо вказував у бік входів у тунелі, — мабуть, думав Стівен, для демонстрації своєї безстрашності солдатам. Може, вони йому й повірять.

Вони пішли, і Стівен згадав почуття ніжності до солдатів, яке його охоплювало раніше, коли вони атакували чи патрулювали; він уявляв собі їхнє життя, їхні домівки, сім’ї та сподівання, ті маленькі світи, які вони несли на своїх спинах та в головах. Він міг згадати цю жалість до них, але більше не відчував.

Його невеличкий підрозділ був приблизно за двадцять п’ять ярдів від головної камери підслуховування, коли раптом Лорімер знову зупинився та приклав палець до губ. Стівен важко вдихнув повітря та вже почав жаліти про свою згоду спуститися сюди. Навіть Лорімер нервував, і це перетворювало звичайну інспекцію у розтягнуте та неприємне завдання — або ж тут насправді існувала небезпека. Еванс зі своїм приладом для слухання був у паралельному тунелі, тому Лорімер наказав Джеку Фаєрбрейсу прикласти вухо до стіни.

Джек накрив інше вухо долонею та заплющив очі для кращої концентрації. Зо півхвилини ніхто не рухався. У світлі каперського ліхтаря Стівен впер погляд у дошку приблизно за шість дюймів від обличчя Джека, роздивляючись лінії та зарубки. Цікаво, як ці лінії звиваються у глибині дошки?..

Джек перестав слухати та повернувся до Лорімера. Його стривожений шепіт почули