Читати книгу - "Корона забутого короля, Тетяна Вітер"

Софія була дійсно спокійною, майже безтурботною. Оскар бачив, як її груди рівно підіймалися та опускалися, і як ритмічний звук з навушників, пронизував її сновидіння. Привид відчув дивне переплетення емоцій. Цю тишу, що охопила кімнату, не можна було порівняти з метушнею попередніх ночей. Оскар все ще відчував себе неначе на грані двох світів: одного — старовинного, де він владарював, та іншого — сучасного, куди він давно не міг пробратися.

— Що це за життя таке? — подумав Оскар. Здавалося, що в його вічному існуванні не вистачало такого простого, але водночас глибокого моменту, як спостереження за сном людини, яка живе у світлі, яке він сам не може осягнути. — Як же ти здатна так спокійно спати? — шепотів він сам до себе, сидячи на краю ліжка, — Ти знаєш, що я міг би обірвати твоє життя в одну мить? Якби я тільки хотів. Якби я тільки міг…

На мить він замовк, немов згадуючи причини, що зупиняли його. Першою була повага до померлої бабусі Софії, яка жила в цьому замку до своєї смерті. Вона залишила цю спадщину своїй онуці, і цей факт мав велику вагу для Оскара. Бабуся була єдиною людиною, яка коли-небудь виявляла справжню благородність і мудрість в цій похмурій фортеці. Її дух, як і його, залишився у цьому місці, але на відміну від Оскара, вона знайшла спокій на небесах.

Друга причина — це сама Софія. Її рішучість, відвага та відвертість порушили старі порядки в замку. Оскар ніколи не зустрічав таку людину, яка б безпосередньо протистояла йому, не боялась його присутності й навіть не спробувала втекти. Її не можна було не поважати, і саме це викликало в ньому плутанину і невизначеність.

— Ти змусила мене замислитися, — шепотів Оскар, повертаючи погляд на дівчину. — Моя місія була проста: лякати й тримати цей замок у страху, відсувати всіх, хто наважиться порушити тишу… Але ти. Ти прийшла сюди, і ніщо, здається, не може тебе злякати. Чому?

Він простягнув свою прозору руку, наче потягуючи невидиму нитку до її тендітної шиї. Але раптом його рух спинився. І тут же нова емоція, несподівано сильна, заповнила його розум, чи те, що від нього лишилось. Це було не відчуття страху чи тривоги, а відчуття сумніву і навіть жалю.

— Чому ж ти така особлива, Софіє? — його голос тремтів, немов вітри, що шарудять старими завісами.

Оскар зробив паузу, його примарні пальці невидимо ковзали по краю ліжка, а погляд фіксувався на спокійному обличчі Софії.

— Ти... Чи ти вірна якимось неписаним законам, що змушують тебе боротися з власним страхом? Чи є щось у твоїй душі, що здатне зупинити навіть такого привида, як я? Я відчуваю, що ти залишиш слід в цьому місці, що ти вже стала частиною його історії. Але чому? Чому так? Я завжди був тим, хто лякає, а тепер… тепер я сам боюся бути витісненим твоїм світлом. Чому ти так сміливо протистоїш моїм спробам тебе залякати? Адже ти наражаєш себе на небезпеку, якщо не покинеш цей замок і зможеш знайти те, що заховано в цих стінах. Я повинен тебе вигнати до того, як ти знайдеш корону. Але чому ж твоя присутність... чому вона так важлива для мене? Я не можу суперечити самому собі…

Привид простягнув руку й обережно торкнувся обкладинки книги, що лежала поруч з дівчиною. Аркуші погойдувались під його дотиком, наче живі. Перед сном вона була занурена в читання, відштовхуючи реальність і його присутність на задній план.

Раптом, в тиші кімнати, він почув ніжний, ледве чутний голос.

— Ти не можеш просто піти… залишити мене тут одну… — прошепотіла вона, не прокидаючись. 

Софія, можливо, навіть не усвідомлювала, що говорить, але ці слова були сповнені суму і відчуття втрати. Оскар був здивований, побачивши, як її маленька рука неочікувано простягнулася до книги, і ненароком торкнулася його руки. Невидима холодна сила, що виходила від його духа, зустрілася з її теплотою. Його серце — або те, що залишилося від нього, коли він став привидом — розхвилювалося. Він відчув м’який дотик й занімів, дивлячись, як її пальці плавно ковзають по його напівпрозорій руці. Це був енергетичний імпульс, що пронизував його, змушуючи відчувати себе живим, як ніколи раніше.

— Чому ти не можеш просто спати, Софі? — прошепотів Оскар, його голос був наповнений ніжністю і сумом.

Він не розумів, чому ці слова залишили такий слід у його душі. Він, привид, який звик до вічної темряви й страху, зараз переживав щось абсолютно нове і чужорідне для свого існування. Дотик дівчини був таким ніжним і делікатним, ніби вона навіть не усвідомлювала, що робить. Вона повернулася на бік, затримавши руку на книзі, і знову розпочала тихий, сонний шепіт:

— Ти не залишиш мене... не залишиш?

Ці слова, сповнені тривоги та надії, розчинилися у повітрі. Привид відчув, як невидимий зв’язок утворюється між ним і дівчиною, що спала. Щось у цьому моменті змусило його почуватися так, ніби він спостерігає за спробою Софії знайти відповіді, які йому самому були не досяжні. Оскар зробив крок назад, несміливо відводячи свою руку від книги. Здавалось, що Софія дійсно була здатна проникати в те, що він сам намагався тримати на відстані. Її дотик, хоч і мимовільний, пробудив у ньому нові почуття, які, здавалося, суперечили всім його переконанням і планам.

— Вона сподівається... що я не залишу її? — шепотів він сам до себе, намагаючись зрозуміти цей момент.

Привид обережно відступив від ліжка, спостерігаючи за тим, як Софія повертається у свій спокійний сон. Може, в її сновидіннях було щось, що могло пояснити таке її відношення до цього місця і до нього самого. Але наразі він залишився лише спостерігачем, здивованим і спантеличеним. Залишивши Софію у тиші, Оскар повільно зник у темряві коридору. Після його присутності утворився лише легкий вітерець, що розігрався з м’яким світлом від ліхтаря.