Читати книгу - "Знову й знову, Бен Елтон"

— Даруйте, — похитав головою Стентон. — Я тільки подумав, що Кессі це точно сподобалося б.

— О, так-так, — зітхнула професорка. — Страшна іронія важкої втрати: кожна знайома радість обертається на печаль. Кожна усмішка — на гострий ніж. Кожен прояв краси тільки додає болю.

— Дякую.

Служба й справді була до болю прекрасна. Ніби другий похорон. Безліч мерехтливих свічок. Голоси хору, що сповнювали увесь простір навколо. Величаві поетичні строфи з Біблії короля Якова, навдивовижу зворушливі навіть для невіруючих. Нестерпна велич обряду, майже незмінного ось уже протягом трьох сотень літ.

Після служби МакКласкі не повернулася зі Стентоном назад до свого помешкання у Трініті-коледжі, як він сподівався; натомість взяла його під руку і крізь крижаний вітер, що свистів у дворі, повела до Великої зали. Стентон помітив, що у тому ж напрямку рушило ще чимало з допіру присутніх на службі у каплиці Королівського коледжу: самі тобі шановані, зігнуті роками вчені мужі з університету в традиційних, оздоблених торочками та китичками капелюхах, які доводилося притримувати руками, й у широких мантіях, що їх вітрюган розвівав так, наче грозився звіяти хтозна-куди найхирлявіших.

Біля входу до зали стояло двійко портьє, ще кілька розташувалося то тут, то там у Великому дворі. На головах у них були узвичаєні котелки (у поєднанні з обов’язковими флуоресцентними куртками вигляд це мало доволі безглуздий), та щось у їхній манері триматися підказало Стентонові, що насправді це ніякі не портьє. Надто зосереджені, надто подібні на око між собою. Охоронців Стентон упізнавав з першого погляду, адже мав свого часу нагоду запізнатися з представниками цієї професії досить близько.

Утім, всередині п’ятсотлітньої будівлі панував мир і спокій, усе там дихало ще старим затхлим коледжем. Першої миті Стентонові навіть примарилося, ніби він уже вдруге того дня потрапив на різдвяне богослужіння. Струнний квартет награвав святкову музику; сама атмосфера у залі буцім спонукала присутніх перемовлятися лише благоговійним шепотом. Ряди крісел перед невеличким помостом для промовців нагадували ряди лав перед вівтарем. І знову — багато свічок, хоча тут вони, таке враження, тільки додавали мороку, бо до балок високої стелі їхнє світло не досягало, і та нависала над ними густою тінню.

Коли МакКласкі, яка з паперами в руці снувала навколо, врешті переконалася, що зібралися всі, то провела Стентона до залишеного для нього місця у передньому ряду, а сама піднялася на поміст і повернулася до людей.

— Добрий вечір і веселого всім Різдва, — покотився залою її гучний голос. — Мета, з якою ми тут зібралися, відома кожному з нас, окрім найновішого й останнього члена нашого товариства, капітана Г’ю «Граніта» Стентона, у минулому військовослужбовця повітряно-десантного полку спеціального призначення та відомого влогера. Капітане, ваші соратники по ордену Хроноса сердечно вітають вас у своєму колі.

Пролунали ввічливі оплески, та Стентон на них не відреагував. Він аж ніяк не почувався ні членом якогось там ордену, ні соратником когось із присутніх.

— Капітан Стентон був до мене напрочуд терплячим, — повела далі МакКласкі. — Не виходячи за межі своєї компетенції, я розповіла йому десь половину нашої історії. Тож тепер для подальших пояснень передаю слово Амітові Сенґупті, професорові луціанівської математичної кафедри тут, у Кембриджі, і безпосередньому наступникові Ньютона.

Огрядного англо-індійського вченого, який підвівся тепер зі свого місця і зійшов на поміст, Стентон знав. Сенґупту знав у Британії кожен, бо цей визначний фізик, як то частенько з визначними фізиками буває, просто не злазив з екранів. Він регулярно з’являвся у новинах і в документальних програмах, де коментував усе підряд, аби лиш тема була хоч віддалено пов’язана з наукою і космосом. Ведучі, аж мліючи від захвату, епічно представляли його як «того, хто зазирнув в очі Богові», або називали «чоловіком, який подумки мандрував до найдальших меж космосу і до початку часів». Сам Сенґупта, звичайно, завжди зображав скромне здивування такими гіперболами, усім своїм виглядом показував, що йому дуже незручно, заявляв, що насправді добрався тільки до п’ятнадцятої секунди після початку часів, і давав зрозуміти, що ті перші чверть хвилини життя всесвіту залишаються для нього такою ж загадкою, як і, скажімо, для його водія чи кухаря.

Ще професор Сенґупта був вельми успішним письменником, автором книги під назвою «Час, простір та інша набридлива рідня», де він у такому собі науково-популярному стилі намагався пояснити «пересічному завсідникові пабу» теорію відносності та основи квантової механіки і, звісно ж, зазнавав невдачі. У наукових колах подейкували, що легше знайти бозон Гіґґса без допомоги адронного колайдера, ніж того, хто, взявши до рук книжку Сенґупти, зуміє перевалити за третю сторінку.

Професор вичалапав на поміст перевальцем, ніби тюлень на скелю. Під мантію він одягнув того дня костюм у тоненьку смужку і жовту у горошок краватку-метелик — такі полюбляють професори, яким до вподоби створювати враження, що у них, мовляв, трохи не всі дома. На голові у нього красувалася фірмова індійська шапочка у стилі Неру та Ганді, на яку він почепив значок із написом «Наука смалить». Зійшовши на поміст, Сенґупта відкрив свій портфель і заходився довго й нудно тасувати на столику перед собою різні папери, а потім у нього раптом пересохло горло, і він цілком свідомо розтягнув мало не на хвилину ковток води. Коли ж нарешті заговорив, у залі зазвучав педантичний і водночас наспівний голос, що з однаковим успіхом міг би належати як лекторові-популяризатору науки з Калькутти, так і членові лондонського клубу для джентльменів.

— Величезна потуга Ньютонової уяви призвела до того, що він ще за сотні років до Ейнштейна збагнув: час — сутність відносна. — Тут професор вдався до театральної паузи і заходився промокати губи велетенським, барвистим шовковим носовичком, який до цього грайливо визирав з нагрудної кишені його костюма. — Час не прямий, не лінійний. І рухається він не рівномірно й не надто впорядковано, а причина цього у тому, що на нього впливає гравітація, яку ми ще називаємо силою тяжіння. Так! Впливає так само, як і на рух, на масу, на світло та, зрештою, на всі властивості матеріального всесвіту. Загалом, звісно, панує переконання, що першим теорію загальної відносності запропонував Ейнштейн, і лише нам відомо, що насправді першою людиною, яка завдяки силі своєї думки дійшла до такого висновку, був наш сер Ісаак Ньютон. А ще нам відомо, що просунувся він далі за Ейнштейна, до того ж — значно упевненішим кроком. Довівши, що кругові й еліптичні орбіти планет можна пояснити впливом гравітації, Ньютон зрозумів