Читати книгу - "Знову й знову, Бен Елтон"

також, що час рухається так само: вигинається і навіть обертається, наслідуючи розширення всесвіту, адже теж прив’язаний до сили тяжіння, властивій кожному сущому у всесвіті атому. Висловлюючись простіше, Ньютон збагнув, що час — спіральний. І тоді, завдяки розумінню гравітації простеживши і зафіксувавши на папері траєкторії руху планет, він зумів простежити і рух часу. А отже, передбачити траєкторію цього руху.

Тут Сенґупта знову ненадовго змовк, щоб ковтнути води. Він знав, що збирається повідати присутнім сенсацію, і явно не мав жодного наміру квапитися.

— «То й що?» — здогадуюсь, запитуєте ви зараз самі у себе, — повів далі професор. — По спіралі чи по прямій, час знай пливе собі й пливе, і, даруйте, якось уплинути на його плин нам не до снаги. То чому ж тоді раптом у старого сера Ісаака аж жижки затряслися, коли він до цього додумався, з якого такого дива? Зараз поясню! Та тому, що сила тяжіння теж не однорідна! Планети ж онде відхиляються злегка від досконалої симетрії свого прадавнього шляху. Те саме відбувається і з часом. Його треба уявляти не як ідеальну спіраль, а радше як вигинисту іграшкову пружину, витки якої вряди-годи перетинаються. Час, отже, за вельми рідкісного збігу обставин, проходить через одні й ті ж виміри двічі. Витки пружини змикаються — лиш на мить, у, знову ж таки, вельми обмежених параметрах, а потім спіраль часу далі біжить собі весело своєю дорогою. І жодної тобі шкоди… Проте Ньютон, блукаючи без упину іноді достоту страхітливими шляхами, якими вела його уява, знай мучив себе одним запитанням: ану ж раптом комусь випаде перебувати якраз у тій точці часопростору, де зімкнуться витки нашої пружини? Ця людина опиниться одночасно на початку й у кінці часової петлі. І тоді спіраль уже не побіжить собі далі весело своєю дорогою. Вона поверне назад. Адже звичайнісіньким подихом наш безстрашний мандрівник у часі запустить цю петлю знову. Й ось усе, що сталося в минулому, — раптом уже в майбутньому, ще тільки має статися. Історію обнулили. Петля починається спочатку.

Сенґупта промокнув носовичком чоло і знову ковтнув води. Завдяки мерехтливим свічкам його обличчям пробігали час од часу примарні брижі. Спираючись на свої ціпки та ходунки, члени ордену Хроноса, що зібралися в залі, подалися вперед і жадібно ловили кожне слово з уст видатного фізика.

— І Ньютон справді зробив підрахунки, — продовжував Сенґупта. — У це, далебі, важко повірити, але наш достеменно божественний геній сам-один, без сучасного обладнання, зумів визначити і повідомити нам, де і коли час перетне наступного разу свій уже пройдений раніше шлях. Не дивно, що після цього йому трохи помішалося в голові. Я й сам, мабуть, заходився б шукати таємні коди в Біблії, якби уклав мапу часу тоді, коли картографи тільки починали міркувати, як би то укласти більш-менш пристойну мапу Австралії. Словом, підрахунки сера Ісаака принесли абсолютно конкретний результат. Він розрахував, що наступна замкнута петля у просторово-часовому континуумі охоплюватиме сто одинадцять років, а точка, в якій зійдуться її початок і кінець, припаде на північ тридцять першого травня 2025-го і чверть на першу ночі першого червня 1914-го. Безперечно, всі ви чудово розумієте, звідки взявся цей п’ятнадцятихвилинний проміжок.

Стентон не розумів, та й багато хто з присутніх, на його думку, — теж. Як і чимало інших учених, професор Сенґупта мав кепську звичку спершу вдавати, буцім за рівнем інтелекту не надто й далеко втік від своєї аудиторії, а потім самовдоволено демонструвати свою вищість.

— Пояснюється його наявність тим, що, як я вже пояснював, гравітація — не рівномірна і не симетрична. У міру того, як кожна просторово-часова петля здійснює свій рух, час і простір примножуються, як‑от у випадку високосних років. Тож хоч моменти відбуття та прибуття одночасні, насправді наш мандрівник у часі прибуде через п’ятнадцять хвилин після того, як відбуде. І звісно, на сто одинадцять років раніше, ги‑ги…

Тут Сенґупта широко всміхнувся, ніби йому пощастило оце напрочуд вдало пожартувати. Поміж присутніми улесливою хвилею прокотився вимушений сміх. Професор дозволив собі якусь мить ним потішитися, а тоді повів далі:

— Контакт цих двох окремих часових моментів буде зовсім мінімальним і швидкоплинним. Триватиме він у часі менше секунди, а точка просторового стикування буде, якщо скористатися дивовижно колоритним визначенням самого Ньютона, «не більшою за вартівню перед Сентджеймським палацом». Кожен, хто стоятиме в цій уявній вартівні у 2025-му, стоятиме в ній також і в 1914-му. Попередня дійсність миттєво зникне, розпочнеться створення цілковито нової дійсності. Вся стоодинадцятирічна часова петля піде спочатку. А місцем, де розташовуватиметься наша гадана вартівня, себто просторовими координатами, де перетнуться витки іграшкової пружини часопростору, визначено Стамбул.

— Константинополь! — вигукнула МакКласкі, не в змозі всидіти на місці ні секунди довше. — У Європі! Що ви на це, га?! Якщо це не доля, то що це таке? Усього за якихось сімсот миль від Сараєва! За півтори тисячі миль від Берліна! Себто, ви ж розумієте, що ці Ньютонові координати могли запроторити нашу людину куди завгодно: на вершину Евересту, у центр Південно-Китайського моря…

— У розжарене ядро нашої планети, — вставив Сенґупта. — До фізичної маси часопростору байдужісінько.

— От власне! — тріумфально продовжувала МакКласкі. — А що маємо натомість? «Кому чашечку кави по-турецьки? Може, волієте кинути оком на танець живота?» Це Божа рука, кажу вам, — інакше й бути не може. Бог дає нам один-єдиний шанс змінити історію, і то якраз там, де це потрібно найбільше.

— Я хотів би дещо прояснити, професорко МакКласкі, — суворо мовив Сенґупта. — Хай яких релігійних переконань ви додержуєтесь, тут ідеться суто про науку. Ньютон, як я вже сказав, зробив математичний розрахунок. Визначену таким чином точку перетину у часі та просторі він помістив у Стамбулі, і координати, які ми отримали від нього, просто-таки фантастично конкретні. Це погріб старої вілли, розташованої в районі давніх міських корабелень. Ньютон потай організував купівлю цього будинку, подбав про те, щоб там влаштували шпиталь, а погріб звелів довіку тримати під замком.

— Можу закластися, це таки влетіло в копієчку, — знову схвильовано втрутилася МакКласкі. — Тепер ми знаємо, чим усі ці роки займався старий пройда в Королівському монетному дворі.

— Ну, що ж, нехай і так, — твердо сказав Сенґупта, якого постійні втручання МакКласкі вже явно дратували. — Отже, наш великий учений плекав надію, що у 2025-му цей погріб далі стоятиме замкнений, і завдяки цьому мандрівник з того часу зможе без перешкод потрапити у, так би мовити, вартівню. З огляду на ймовірні історичні пертурбації це була дуже ризикована гра, але насправді йому практично все вдалося. Ньютонів шпиталь