Читати книгу - "Фортеця пекла, Вікторія Ноетер"

– І це вона? – один із демонів коротким ковзким рухом підступив та торкнувся її чола, щоки та губ. Карро застигла. – Нам підійде.

– А раптом вона не витримає? – заговорив інший демон.

– Витримає, – відрізав Фаон. – Нею зацікавився янгол, вам це відомо, тому зробити з неї демона – першочергова задача.

– Навіть янгол, це доволі цікаво, – він схопив її за підборіддя, відводячи голову в різні сторони. Начебто його цікавило, чи вона однакова з різних сторін, або ж демон хотів зрозуміти, що саме могло зацікавити янгола. Але не знайшов. Він швидко відпустив Карро, тримаючи зацікавлену посмішку.

– Янгола могла зацікавити тільки одна річ: у неї ще багато залишилося від людини. Так, Карро?

Вона похитала головою.

– Ти подивись на неї, відразу язик проковтнула, – усміхнувся Фаон. – Нарешті зрозуміла, що зі своїм норовом не вийде вижити? Ну, Карро, відповідай. Не стримуй себе.

Демони розсміялися. Карро блиснула очима.

– Це буде цікаво, – прошепотів перший демон у червоних обладунках, – очі вже горять гнівом. Що ж, ми зробимо з неї такого воїна, що янгол захлинеться її темрявою та люттю.

Після його слів світ Карро тріснув та заволав безумним криком, але її інша сторона, демонічна, жадала таких червоних обладунків. Демони були наче в обіймах полум’я, й їй це подобалося. Бути вогнем у цьому холоді, у цій безодні. Вона навіть нетерпляче доторкнулася до обладунків. Холодні, майже крижані, але вогонь нікуди не зник, й Карро заплющила очі, провалившись у цю яму криги та жару, що рухався по венам.

– Збирай речі, якщо вони є.

– Але куди ми? – ледве вийшло розімкнути сухі губи. Карро не могла збагнути, наскільки її життя закрутилося, а вона просто не хотіла міняти буденність, до якої звикла.

Коли пекло наповнювало червоне світло штучного сонця, здавалося, що весь світ завжди багряний, наповнений червоним газом і весь час однаково далекий, й вони до цього звикли. Настільки, що Карро не хотіла розлучатися зі своїм буденним життям і тепер тягнулася назад, подалі від цих демонів та їхніх намірів. Але командир більше не приймав її назад, а саме пекло закривало ворота замку з довжелезними чорними шпилями та вежами. Вона підкорилася. Просила декілька хвилин та відчайдушно кинулася до себе в кімнату, щоб встигнути зібрати деякі речі та попрощатися. Холодні коридори замку тільки мерехтіли перед очима сполохами вікон, з яких лилося сірувате світло.

В мішок полетіло все, що влізало: декілька скляних намист, кинджал, чисті пергаменти, такі ж зігнуті у трубки сувої, котрі містили старовинні техніки бою, які так подобалися Карро, крім того, туди ж відправився одяг. Але демон у вогняному обладунку зазирнув у її кімнату, опустив очі на мішок з речами та підняв брови, задавши німе питання.

– Це все мені потрібно, – Карро нахмурилася та притягнула мішок до грудей, наче демон вже відбирав речі.

– Це все ніде тримати чи заховати, Карро. Речі ще так, але інше ні.

Карро відразу здогадалася, що саме бачив демон: контури намиста, майже дитячого, дешевого. Його вдалося придбати на людському базарі за мізерну ціну, – і намисто з жовтими камінцями нагадувало сонце та теплий літній день, коли… Коли її забрали. Карро моментально видихнула та зажмурилася, відчуваючи той дивний страх, який відчувають люди перед тим, як потрапити до пекла. Знову переживати це їй не хотілося, вона прикусила губу, і тільки металічний прикус повернув її до пекла.

– Мені потрібно, хоча б на перші часи.

– Фаон вас розбалував, – покачав головою демон.

Його ім’я вона ще не знала, але здогадувалася, що коли дізнається, то воно їй не сподобається. У таких демонів не буває простих імен, простих мечів чи обладунків. Їхня доля – це вічне змагання з янголами та захист пекла від посягання світлої сторони, а командир вирішив, що її доля така ж.

– Скоро ми прибудемо туди, де твоє намисто тобі нічим не допоможе, навіть згадати щось давно забуте.

Карро було важко подолати неприємне липке відчуття, коли шляху назад немає, а вона має рухатися тільки вперед — вперед до того, щоб отримати для чогось таку ж саму броню червоного, мов вогонь, кольору й забути про ті миті, коли її зробили демоном.

За що? Чому? Що вона зробила не так?

Але на ці питання демон у червоному не відповідав, лише дивився своїми чорними очима та надто покірно чекав, особливо після своїх слів про те, що речі необхідно залишити тут, особливо те жовте намисто, яке нагадувало тепле сонце, що огортало землю своїми променями. Карро зітхнула, благаючи, подивившись на демона. Демон міг витримати все, навіть смерть, та на їхній погляд не піддавався, лише вкотре показав головою та поклав долоні на рукоятку меча. Від цього Карро затремтіла та здалася, немов це могло допомогти, якщо демон таки нанесе свій удар. У пеклі не прощають слабкість, але Карро знала, що була занадто слабкою, занадто правильною, і здавалося, що все життя пройшло під девізом "правильно". Дій, живи, вір тільки правильно, без помилок, які могли стати гріхами, але і це не вберегло Карро від долі. Вона притиснула мішок до грудей з новою силою та промовила:

– Не віддам. Нізащо. Це все моє.

Їй хотілося додати, що це лише мішок тридцяти сантиметрів завдовжки, а важив він всього декілька кілограмів, якщо й ті набралися від одягу. Такого суму вона ще не відчувала, особливо коли демон вирвав мішок.