Читати книгу - "Фортеця пекла, Вікторія Ноетер"

Кожен рух після цього був важким, навіть дихати було важко. Але демон нічого не помітив, або, скоріше, не захотів помічати, тряхнув мішок, ще раз переглянув речі та щось сказав собі під носа. Вона не розчула, перепитувати не стала, лише нетерпляче чекала на вердикт.

– Цього достатньо, – демон кинув мішок. Карро піймала його біля полу та знову притиснула до грудей і пішла за демоном, який майже вилетів із кімнати.

За їх спинами танули чорні стіни замку, чиї гострі вежі дряпали червоне небо. Вона часто озиралася, щоб побачити хоча б одне знайоме обличчя, але демони, з якими вона тренувалася щодня, були далеко, а Фаону вона була вже не цікава. В неї залишився тільки мішок з речами та благословення янголів, яке досі горіло болем обпеченої шкіри. Замок, де збирали нових демонів для початку тренувань та навчання, слугував їй домом; там було багато місця, щоб заховатися навіть від пекла, котре оточувало колом холодні чорні стіни з павутиною, пилом та мороком. Замок майже в центрі пекла міг вмістити більше ніж декілька тисяч воїнів-демонів, тільки би вони були в наявності. Це відчуття, ніби до тебе ставляться як до речі, дуже гнітило Карро; проявлявся ілюзійний наліт на шкірі з бруду та крові, саме так вони платитимуть за бої з янголами, а життя, якщо можна так назвати загробне буття, закінчиться поразкою без права на повернення.

Карро знову озирнулася, потім опустила очі додолу, дивлячись на сіру доріжку із попелу та мертвих рослин з рідким колючим листям. Коли піднімався буревій, голки летіли в різні сторони та впивалися в шкіру, тому Карро ненавиділа сірі кущі, що росли біля доріжок та дерлися вгору за велетенськими вікнами.

Вона заплющила очі, але голос змусив знову дивитися вперед.

Демон у червоному обладунку розвернувся через ліве плече різко, Карро навіть не встигла злякатися.

– Скільки років ти тут живеш?

– Не пам’ятаю, – вона знизала плечима. – Було краще запитати у Фаона, він мій командир.

– Вже ні, – коротко відповів демон й пішов далі.

Карро не збентежили його слова. Але хвилювало те, що вона точно не пам’ятає, скільки вже вчиться бути демоном, хоча і цьому було пояснення – дні повторювалися. Вони були майже однаковими, тому було важко виділити час та дату, тим паче що спочатку її не випускали з пекла, а наскільки знає Карро, газет в пеклі немає, лише тисячолітні сувої та книги зі шкіряними обкладинками. У гострих вежах розташовувалися бібліотеки, саме їх вона відвідувала майже кожної вільної миті, але ніколи не спускалася до підвалів. Бо знала: там панує біль та відчай, там немає місця навіть для спокійного видиху, повітря сповнене тремтінням та духом крові.

– Але ж він мав розповісти щось про мене, чи не так?

– Ні, нам нічого не потрібно, ні слова, ні речення. Яка ти, ким ти є та ким ти станеш, ми дізнаємося потім, коли ти навчишся бути демоном, воїном. Не раніше, – демон відрізав. Всього на мить він відірвався від спостереження за нею та зміною емоцій на її обличчі, щоб подивитися, чи не йде його брат. Але ще одного демона в червоних обладунках Карро не помічала серед пустелі перед замком з гострими вежами та темно-синіми небесами, що огортали пекло вночі. Важкий холод і не менш важка спека човгали черевиками з металевими підошвами, й саме зараз Карро не відчувала нічого, навіть подих пекла зник, розчинився в густій темряві, що випромінював демон.

– Але якщо цього не станеться?

– Тоді буде по-іншому.

– Як саме «по-іншому»? – нетерпляче запитала Карро.

Демон не відповів.

Спочатку вони йшли стежкою, яка, здавалося, простяглася вздовж всього безмежного пекла. Обабіч високими стінами піднімалися мури палаців та маєтків, їх розділяли звичні колючі кущі та кілька метрів зубастих металевих парканів. Пекло здавалося тихим, але воно лише притаїлося, щоб нанести раптовий удар. Так відчувала Карро, інакше не сказати, все було видно на власні очі, а гучніше за все звучали свідомі слова: «Демони чекають і не залишать спроби перемогти янголів». Вся ідея будувалася на священному для демонів заповіті, котрий був написаний дуже давно, ще коли почали з’являтися перші демони, яких виплакала чорними сльозами пітьма.

«Поки не падуть Небеса, ми повинні боротися».

Як саме боротися не уточнювалося, та йдучи за пітьмою та своєю природою, для досягнення цього демони використовували всі доступні засоби. Карро ледь стримувала жах, що просувався по тілу разом із кров’ю та потом, який стікав по холодній шкірі спини. Рятував лише мішок, притиснутий до грудей. Він змушував дихати вільніше, а його вага майже не відчувалася. Щоки пік холодний вітер пекла, тому вона натягнула капюшон майже до кінчика носа, через що рух сповільнився, але демон цього не помітив. Його швидкий, пружистий, такий, що в будь-яку мить міг підскочити вгору, відійти від лінії атаки та нанести свій смертоносний удар, подібно до кидка змії. Такий рух не вдасться їй, але не в демона, котрий мав червоні обладунки.

– Ми що, прямуємо до воріт? – коли Карро відчувала моторошне здивування, то підіймала брови, широко відкриваючи очі. Так було і цього разу. Демон навіть не ховав свою криву посмішку, коли подивився на неї. Щось у цьому жесті, грі емоцій було йому знайоме та занадто людське, якщо вже дати більше конкретики.

Пекло пропускало тисячі душ майже щодня, випускало не всіх, лише з дозволу стражів, що займали свій пост майже століття, потім приходила заміна. Інші навчені демони вирішували, чи має демон право пройти у земний світ, чи ні. Карро спіткнулася та спробувала відійти подалі, коли демон схопив її за кисть руки та обхопив довгими гарячими пальцями. Вона завмерла, навіть перестала дихати, аж тоді він заговорив.