Читати книгу - "Фортеця пекла, Вікторія Ноетер"

– Ти йдеш мовчки. Повтори, Карро, за мною.

– Я йду мовчки, – ледве стримуючи страх, проговорила вона.

– Нікуди не відходиш від мене.

Очі демона наливалися лихою пеленою червоного та чорного; губи склеїлися самі собою, і надалі Карро не могла навіть дихати, не говорячи вже про те, щоб розмовляти. За його спиною піднімався чорний буревій, який закривав навіть тускле червоне сонце вічної пустелі пекла.

– Твої пусті балачки не врятують тебе від долі. Там, де ми будемо, помирають щодня. Але якщо хочеш жити та повернутися дійсно сильним демоном, то слухай уважно та запам’ятовуй все, що тобі кажуть.

Дійсність заграла новими фарбами; переважали темні кольори, які не змінювалися протягом всього перебування у пеклі. Чорні хвилі озер затопили розуміння того, що відбувається; сіре дощове небо накрило безпросвітним куполом. Різко відчувався крах у майбутньому. Карро ніколи не була воїном; вона не вміла вбивати, нищити, і якщо їй потрібно буде це робити, то вона взагалі не розуміла, як далі жити. Але жити було потрібно, якось, на тремтячих ногах, з непокоєм та страхом в голові і невпинною ненавистю, яка стосувалася всього, що відбувалося навколо них. Вітер ледве не збив її з ніг новим кидком, зняв з обличчя легку тканину та оголив шкіру. Демон навіть не поворухнувся.

– Я до сих пір не знаю, як вас звати, – Карро щурилася, закривалася руками, а у роті потріскував пил.

– Адмірал, Карро, – він всміхнувся та перемістив руку на її плече. Вітер посилювався; кущі та маєтки взагалі зникли, піднялася хвиля піску та чорного пилу – це означало, що скоро перед ними з’являться велетенські ворота з онікса. Такі буревії траплялися не часто, але прослідковувалася деяка закономірність: пекло ставало на заваді переходу в земний світ.

Лютий вітер майже не зачіпав Адмірала, але Карро невпевнено трималася за нього; якби не міцна рука демона, її б давно занесло кудись та кинуто на гострі скелі, що вистроїлися недалеко від оніксового парадного входу.

– Ходить легенда, що це зробили відьми та відьмаки. Від безсилля заговорили вітер, щоб демони не могли потрапити у світ людей, але це не спрацювало.

– І це не можна якось припинити? – запитала вона, перекрикуючи завивання вітру. Вітер змусив її притулитися до демона та вчепитися нігтями в обладунки.

– А навіщо? Своєрідне випробування – найкращий шанс побачити, чи готовий демон зіткнутися з ще більшою небезпекою, чи краще йому взагалі сидіти в маєтках та не вилазити, – демон всміхнувся та потягнув її до воріт, що вже чорніли на рідких променях червоного сонця, яке пробивалося скрізь темні хмари. – Тільки не подряпай, – тихо, на вухо, промовив він та розсміявся, – можна лише мечем.

Для нього цей вітер не був навіть найменшою перешкодою. Карро здавалося, що він міг би пірнати в піщаному смолистому вітру, немов риба або краще птах, сокіл, з гострими темними крилами, як у кажана, граючись. Карро знову відчула дивний присмак страху та подивилася на оніксові ворота, що підіймалися вгору на декілька метрів. Величезна глянцева скеля просила, щоб до неї підійшли, торкнулися долонями гладкої поверхні, і це захоплювало. Карро вже доводилося проходити повз ворота, але в день святкування тут не буває ні вітрів, ні піщаних ураганів, ні стражів, вільний вхід та вихід, тому демони просто обожнювали цей день. Коли вони підійшли ближче, на зустріч їм вийшли демони. Лише два. Але їхня міць була помітна навіть для Карро, яка ще доволі погано відрізняла звичайних демонів від вищих. У останніх була одна деталь, що бентежила розум – крила. Вони зовсім не нагадували янгольські, це були крила кажана, у деяких хижого птаха, який міг побачити свою здобич на відстані кілометру та вхопити за лічені секунди; такими були ці демони – хижаками, які вміли та могли вбити.

Оніксові ворота відчинилися, пропускаючи сонячне світло в пекло. Карро проковтнула здивування та дивну гірку слину – чомусь було важко бачити світло таким чином. Усередині неї знову з’явилася печаль, ніби те дорогоцінне, що в неї відібрали, знову потрапило на очі та блищало, але доторкнутися і відчути спокій не було можливим.

На них чекав земний світ.

Карро все розуміла, закрила дивну посмішку руками та озирнулася. Піщаної бурі більше не було, лише сірий пісок та голчаті кущі, а десь далеко майоріли темні маєтки, що були натикані, немов камені колишньої скелі, а все, що від неї залишилося, стало домами для демонів.

Земний світ не був чимось новим, але був новим для неї в ролі демона. Карро не тішила себе ілюзіями вже. Ті мрії залишилися на кордоні між людським царством і світом демонів; тепер вона мала знайти новий сенс свого існування – і це мала бути не війна з янголами та людьми. Печать янголів свербіла під шкірою та постійно нагадувала про своє існування – її благословили, й благословення могло лише повільно вбивати та розривати на частини темну сутність. Саме так колись лунали пророчі слова із якоїсь книги; точніше, не лунали, а лише були написані, але Карро здавалося, що вони викарбувалися в її мозку.

– Карро, не відставай, – демон повернувся до неї. – Зараз я твій єдиний захист, – і після цих слів почався справжній жах.

Світ людей зустрічав демонів світлом. Дуже яскравим світлом.

І Карро це не подобалося.