Читати книгу - "Фортеця пекла, Вікторія Ноетер"

Що таке влада, Ройзенд розумів краще за всіх. Навіть краще, ніж король.

Коли банкет закінчився, він наказав зачинити всі вікна та двері та не пускати нікого сьогодні вночі. Потім, у ті хвилини, коли сонце на горизонті буде червоне і миттю спалахнуть на ньому темні плями, він мусив оголосити свої остаточні наміри та підписати контракт.

Останній.

Це була лише формальність, майже традиція. Час, коли зникають перешкоди між земним світом і світом демонів, вважався найкращим, і підписання контрактів, які прирікали душу на владу та остаточну приналежність темряві, а миттєве завершення було найціннішим, бо саме тоді демон, з яким він підписав контракт, міг ступати на землю, коли йому заманеться. З цим поки що у янголів не виходило боротися – вони могли лише спостерігати та не втручатися.

Що саме було у контракті, їм не відомо, тільки людині, яка його підписала, і демону або демонам.

Зміщення короля вимагало багато сил, і міністр не сумнівався, що демони прагнули цього давно, але кандидатура не з’являлася. Саме так йому прошепотів один із демонів, чиї роги нагадували корону. У них було щось дуже величне, можливо, саме вирази обличчя нагадували воскові маски, які повторювали найвитонченіші риси людського обличчя і поєднувалися в одне гармонічне ціле, або невидима міць і сила плинули на нього хвилями, які можна побачити тільки виходячи в море; з берега це зовсім інші відчуття, навіть книги не передають того, як особисто відчути всю велич моря. Так само демони та янголи вражали своїми силами.

Ройзенд сів біля вікна, дивлячись у темряву, що опанувала місто цієї ночі, і з кошика витягнув перший лист, написаний давно дитячою рукою.

Любому батькові…

Він кинув листа назад, не розуміючи, як його можна прочитати. Але це був останній лист його доньки, і він ще не читав його і не планував найближчим часом. Лише брав тремтячими руками, притискав до гарячих губ, вкотре прошепотів «дочка». Потім клав назад і знову відкривав контракт – і так інколи п’ять разів за ніч, але вже не сьогодні.

На його губах знову з’явився присмак крові, кислого до неприємності вина, м’яса. Хоча він відразу прополоскав рот, його нудило кілька разів, жахливий присмак його нового життя залишався з ним навіки.

– Останній крок, а потім нудна політика, – сказав він, ставлячи свій підпис. Перед цим дійством він довго тренувався.

Контракт вимагав крові.

Чужої, своєї, винних і невинних. Тому що, коли до влади прийдуть демони, а він разом з ними, світ вже не буде таким світлим, таким «правильним», як вважав король.

Для Ройзенда король завжди здавався маріонеткою у світлих небесних руках янголів, він робив те, що воліли янголи, і ніколи не переступав невидиму для людських очей межу, хоча вона точно була. Ройзенд у це вірив, настільки вірив, що янголи тримають все під контролем, що не міг вгамувати лють, яка бігла по його венах. Колись вони також намагалися підкорити і його, щодня лунали їхні промови, жахливі пісні, і постійне світло, яке спалахувало навколо янголів, здавалося, що його можна було зачепити рукою. Але найбільше він ненавидів, коли його донька повторювала ці жахливі слова, навчаючись у вчителів при королівському дворі й беручи приклад з істот несправжнього світла. Ненависть паразитувала у його тілі дуже давно; сам Ройзенд навіть не пригадував, звідки вона з’явилася і чому так сильно несеться по його венах. Можливо, щось трапилося в дитинстві, таке, що неможливо простити й змиритися, а можливо це його доля. Комусь належало бути світлом, комусь темрявою, а хтось пірнав у прірву та виниряв у світлі.

Ройзенд дістав ще один лист.

Писав вірний слуга.

Його почерк був погано розбірливий, не настільки витончений і дитячий, як у доньки, та мав особливий дар – відлякувати всіх, хто збирався його прочитати. Жовтий страшний папір, понівечений ніби дощем або впавший додолу прямо у багнюку, плями жиру та воску розповзалися прямісінько по літерах, – що змушувало Ройзенда кривитися, – та головним був сенс листа. Слуга писав, що все відбувається доволі примітивно, і що за цією примітивністю ніхто не бачив правду. Нею нехтували – це було для Ройзенда найголовнішим.

Він витер тремтячою рукою піт і спалив листа, впевнений, що його не читали й навіть не намагалися; та і якби навіть прочитали, то нічого дивного там не було, лише те, що слуга виконує свою роботу. Як і завжди.

Важкою рукою він витягнув чистий папірець. Вмокнув перо в чорнила, він вивів перші літери, а далі слова та речення покотилися немов шалені.