Читати книгу - "Характерник і відьма, Галина Курдюмова"

*       *       *

Бажання повернутися до Карпат, розшукати мисливський будиночок зародилося десь усередині і не слухало ніяких доводів розуму. Кого я хочу там знайти? Таємничого перевертня? Але він, коли я запитала, чи проживає у тій хатині, хитав головою. Та й звірині шкури стверджували, що це звичайний мисливський будиночок. То не місце для вовкулаки.

І, взагалі, де живуть перевертні? Вічні мандрівники? Відлюдники? Чи, може, вони мешкають поруч із нами, вправно маскуючись під звичайних людей? Я, мабуть, ніколи цього не дізнаюсь. Якимось дивом опинився Аву поблизу, коли я потребувала допомоги, затримався заради мене, і почимчикував далі, по своїх, вовчих, справах. Звісно, я не знайду його. Але дерев’яна хатинка серед лісу на одному зі схилів Карпат – єдина ниточка, що зв’язує мене з таємничим. І думка про подорож продовжувала жити увесь час, поки я хворіла, і потім, поки «розходжувала» ногу. Та навіть коли я почала потроху рухатись без допомоги костиля чи палички, здійснити задумане не змогла. Я й так пропустила половину іспитів та заліків, слід негайно надолужувати, щоб не відстати від групи. І я з головою поринула в студентське неспокійне життя.

Та все, раніше чи пізніше, завершується. От і завершилась літня сесія, я добре склала усі іспити та успішно захистила курсову роботу.

Все! Вільна! Вільна аж до початку осені!

Завершення курсу з групою відмічали у ресторані поблизу універу. Весело, галасливо, як тільки може ще не обтяжена роботою та життєвими клопотами молодь. Раніше я просто обожнювала вечірки, тусовки та нічні клуби. Тепер мене друзі не впізнавали.

- Даринко! Дариночко! – поруч плюхнулась давня подружка Ксюша, розпашіла та захекана після запальних танців. – Як же сумно, що ти й досі не можеш танцювати! Ти ж – найкраща танцівниця серед нас! Нам тебе не вистачає!

Ксюша наповнила келих собі і мені.

З двох боків до нас підсіли приятелі, Рома та Віталик. Віталик, кремезний юнак з дебелими біцепсами давно підбивав клинці до мене. Роман зустрічався із Ксюшею.

- За свободу! – підняли чарки однокурсники.

- За свободу! – приєдналися ми з подругою.

- І що далі? Як будемо тусити влітку? – поцікавився Рома.

- Швидше запитай, де? – підтримав його Віталик. – З мене досить пилу міста, хочу на турбазу. Їдемо?

- Краще на море, - пхикнула подруга.

- Дарино, а ти як? За турбазу чи за море?

Здвигнула плечима:

- Я, мабуть, поки що вдома залишуся.

- Ну-у-у!.. – хорове заперечне.

- Ви ж знаєте, в мене нога. Я ще не можу вільно рухатись.

- Та взагалі можеш не рухатись, - запротестувала Ксюша. – Знімемо будиночок коло самого моря.

- Будемо виносити тебе на руках на пляж, - підтримав здоровань, на публіку граючи м’язами. – А увечері – так само на руках до клубу!

- Ніяка з мене зараз тусовщиця…

- Це неважливо! Ти – наша подруга, і ми тебе не покинемо!

Коли б раніше, я б і з костилем рвонула у будь-яку подорож з друзями. Тусовки – то моє життя. Було. Тепер же перед очима маячила дерев’яна хатинка на безлюдді і постать вовкулаки коло печі. У-у-у!

- Вибирай маршрут, Дарино. Цього року навіть жереб кидати не станемо, дамо можливість зробити вибір нашій травмованій.

- Давайте поговоримо про це завтра, ок? Сьогодні у нас інша «тема дня», прощаємось на цілих два місяці з нашими друзями.

- Може, й не прощаємось. Може, до нас ще хто приєднається! – оптимістично вигукнув Рома. – Так не будемо втрачати часу! Танцювати! Танцювати!

- Ходімо з нами, я підтримаю, - потягнув за руку Віталик. – Потренуємось перед великою подорожжю.

Та я лише головою похитала:

- Не сьогодні. Рано ще. Йдіть, розважайтеся. Незабаром усе налагодиться і знов за мною не зможете вгнатись. Але трохи згодом, добре?

- Тоді я з тобою посиджу…

- Йди, Віталику! Я звідси за вас порадію.

- Зовсім на себе не схожа стала…

Може, й справді, поїхати з друзями на море? Нові враження зітруть спогади про Карпати. Можливо, перестануть насідати на мене ці сни…

Сни, яскраві, живі, реалістичні, почали снитися одразу після того, як рятувальники відвезли мене до лікарні. Вони то повторювались, то продовжували одне одного, то спліталися, утворюючи інший світ, іншу реальність. Реальність, яка мене і лякала, і манила водночас. Реальність, в якій я відчувала щось подібне до того, що відчуваю зараз до таємничого німого, який, втім, виявився зовсім і не німим. Немов жила вночі іншим життям. Інколи здавалося, що я вже й не впевнена, яке життя справжнє, а яке лише сниться. Можливо, двадцять перше століття, універ, друзі – саме це сон?