Читати книгу - "Якщо полюбиш прокляття"

Усі глянули в її бік.

Чаклунка безмовно сиділа на коні, навколо неї пурхали різнобарвні метелики, мов жива поляна квітів. Чорне волосся тріпотіло на вітрі. Кінь обережно грав копитами. Позаду неї незворушно стояла мовчазна хмара вершників у чорному. Довго на таке важко дивитись.

Раптом усі прикипіли поглядом до шиї Гайнелія — червонясті промені вечірнього сонця освітили пектораль. Очі степовиків хижо зблиснули.

Невисокий, осадкуватий Тишко ступив наперед:

— Я вірно служив Чаргару, — він статечно зняв шапку, пригладив сиві кучері. — Прийшов час послужити його нащадкові. Досить уже нашим кочовикам полювати й пасти табуни для ненаситного Стратомира, а нам — блукати по степах бродниками! — Мовив і впав на коліна перед копитами Гайнелієвого коня.

Хлопець глипнув на Віланду. Підтриманий блискучим поглядом чорних очей, спішився, підійшов до вкляклого Тишка й поклав йому на рамена обидві руки.

Віланда злегка махнула рукою в себе за спиною, тієї ж миті один з її прислужників прудко зіскочив з коня й підбіг до Гайнелія. Той узяв з його рук золоту гривну та начепив її на обпалену сонцем шию старого Тишка.

— Мені потрібні… твоя вірність і твої поради. Під моєю опікою не нарікатимете на долю, — пильно глянув на схилену голову й перевів погляд на інших мисливців, ті як один упали на коліна. Обійшов їх усіх, кожного потримав за плечі. Коли ж зупинився, чаклунка ляснула в долоні — високо в повітря знялися тисячі метеликів.

— Тут струмок неподалік, — звичним тоном мовила Віланда, — зупинимося на ночівлю.

Найближчий з її служників пружно зістрибнув на землю й подав руку, допомагаючи злізти з коня, а інші вже витягали й напинали чорно-сріблястий намет.

* * *

Диводан переступав з ноги на ногу. Незграбний здоровило злісно бив кресалом — і все марно. Хоча дощу не було! Хлопець мовчки поглядав на Віланду, та підходила до свого намету, злегка погойдувала стегнами. Пропливла, ніби пава, ні на кого не глянула, стиха клацнула пальцями — і враз хмиз запалав, затріскотіло велике багаття, чоловіки злякано відсахнулися. Заніміло дивилися їй услід, а ж поки струнка постать дівчини не сховалася за м'якою запоною високого намету.

Ззаду, нечутно, до орача підійшов Гайнелій:

— Це вона запалила?

— Хто ж іще? — невдоволено відповів Диводан.

— Як?

— Не встиг навіть і помітити. Воно якось само загорілося. Для неї це, мабуть, розвага.

Гайнелій промовчав, нічого не сказав. Обидва непомітно відійшли від вогнища. Кочовик поправив свою царську пектораль, оглянув персні.

— Ти не ображайся… — почав повільно.

— Твої степовики дивуються, чого я такий бідний при тобі, майбутній володарю? Вгадав, га? Хай у мене спитають, я поясню їм, що декому власних оберегів вистачає. Ми до чужих не звикли.

— В степу свої звичаї.

— Може, колись пристану й до них. Але не сьогодні. Цей день уже згас. Більше не повториться, — Диводан змовк і задумався.

На заході догоряла вузька пурпурова смужка. Кочовики ставили на триногу над вогнем великий казан, поруч тихо переступали та фиркали коні.

— Чуєш? — раптом запитав Диводан. — Цвіркун! Малим я так любив його сюрчання! Тоді світ здавався простим і… зрозумілим… А тепер я заплутався. Що я тут роблю, в степу?.. Може, й мені пороблено, як Огнеславі? Тобі не страшно, Гайнелію? Не страшно — проти течії? — Диводан запустив усі пальці обох рук у свої кошлаті кучері та ще більше розкуйовдив їх. На відповідь не чекав, але Гайнелій серйозно відказав:

— Страшно.

Погляди зустрілись, і вони зрозуміли, що в обох зараз за спинами мурашки повзають, але яскраві Диводанові очі не вміли довго утримувати якийсь один вираз, і з них зненацька вихлюпнувся бірюзовий сміх:

— А вдвох завжди веселіше, правда ж? Та нас уже і не двоє. Це добре, але щось-таки… не так… У світі все змінюється, я не можу збагнути, як це: час — і стоїть… Ви ж, степовики, повсюдно жертви приносите, і не тільки в капищах. Заріжмо завтра на світанку коня — для Сонця. А то щось страшно. — І розсміявся, помітивши, як з острахом позирнув на них високий худий молодик, що, по-ведмежому перевалюючись, ішов від коней до багаття.

— Я нічого не боюся, — сказав Гайнелій дуже голосно, і степовики повернули голови в його бік, — але завтра жертву принести треба — велику справу починаємо, — додав уже тихіше, але так, щоб усі почули. Диводан помітив це, здивовано крутнув головою, потому зітхнув і спробував клацнути пальцями, як чаклунка. Не вийшло, і він спересердя плюнув.

Від багаття війнуло теплом, затишком, запахло димом. Молодик засвітив тоненьким серпиком — доволі-таки високо. Нещасливий менший брат Бога-Сонця. Щось дуже сумний сьогодні…

Диводан підморгнув місяцю — і сам цього злякався.

14

Коні хрипіли.

Сонце пекло нещадно. Ці скажені верхогони тривали занадто довго. Ззаду мчало кілька десятків добре озброєних степовиків, тому тікати було не соромно, а розумно. І відстань між ними все збільшувалася, ще трохи — і вдасться відірватися.

Попереду замаячили густі чагарники, зелені, досить густі й високі.

Диводан осадив коня:

— Нас навмисно женуть до цього байрака!

— Твоя правда, — відгукнулася Віланда, стишуючи біг, — але ми не можемо нічого зробити, вони сунуть півколом.

Дихала дівчина уривчасто, але зляканою зовсім не здавалася.

— Ти ж непоганий стрілець, Диводане?

— Атож, — він сприйняв ці слова як команду, витяг свій лук.

Віланда уважно оглянула цю звичайну для орачів зброю:

— З турячого рога?

Хлопець кивнув.

— Хто тобі його зробив?

— Я сам собі лучник.

— Навчи мене метати стріли.

— Добре. Я також хочу тебе щось попросити. Можна?

— Авжеж.

— Прекрасна Віландо, навчи мене запалювати багаття пальцями.

Вона величаво повернула голову:

— Ти хоч розумієш, чого просиш?

— Хочу добувати вогонь без кресала.

— Ні, ти просиш навчити тебе чаклувати!

— Зовсім ні, тільки вогонь добувати. Більшого мені не треба!

— Щоб цього навчитися, спочатку треба оволодіти багатьма магічними прийомами — уявляєш, скільки часу це забере!

— Влучно стріляти також враз не навчишся.

— Навряд чи ти витримаєш.

— Огнеслава ж змогла.

— Вона знала заради чого це робить.

Диводан замовк, усвідомив усю безглуздість їхньої розмови під час втечі, помацав пальцем загострений наконечник стріли і похмуро поглянув на небо. Сонячні промені ясними лініями визирали з-за темно-сірої хмари. Озирнувся на переслідувачів і спитав нерішуче:

— Ти розумієш мову тварин, прекрасна Віландо?

— Як ти здогадався?

— Тобі ж пугач наші імена сказав?

Юна чаклунка вдоволено усміхнулась.

— Перед тим, як під’їхати до вашого багаття, я довго спостерігала за вами крадькома. Почула все, що хотіла. Пугач —