Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Енергійне втручання Маршалла переконало британців, що в них не було іншого вибору, окрім як прийняти американську стратегію наступу на Західному фронті. Єдине, що Черчилль зміг зробити за таких обставин, — це запропонувати Рузвельту, що в разі німецької капітуляції в Італії союзники повинні зайняти якомога більшу частину Австрії: адже було б «небажано, щоб більше Західної Європи, ніж необхідно, окупували росіяни». Утім, цей аргумент був гіпотетичним. Наразі Черчилль мав погодитися (не без застережень) зняти частину британських військ з Італії та Греції і відправити їх до Західної Європи, щоб зміцнити зусилля союзників на головному театрі дій. Після зустрічі з Об’єднаними начальниками штабів він повідомив Рузвельта про свій намір перевести командувача союзних військ в Італії фельдмаршала Гарольда Алекзандера в Західну Європу як заступника генерала Двайта Ейзенгауера (роблячи Алекзандера старшим британським військовим командувачем на європейському театрі)[52].
З точки зору британців, вечеря перед від’їздом до Криму була останньою можливістю досягти порозуміння із президентом. Вона виявилася черговим розчаруванням. Організацією ланчу, післяобіднього чаю і вечері на «Квінсі» займалася Анна Беттіґер, а її основний інтерес полягав у тому, щоб захистити батька від надмірного товариства членів американських та британських делегацій. Анна була засмучена тим, що тих самих членів британської делегації (вона називала їх «британчиками»), які відвідували ланч, батько запросив і на вечерю. У результаті їй довелося самостійно запрошувати своїх гостей, наприклад, сина Черчилля, Рендольфа, який прилетів на Мальту з Югославії. Відносно невеликі приміщення військово-морського судна не були призначені для великих прийомів. На подальше невдоволення Анни, Стеттініус та Іден, яких вона попросила залишитися в її каюті на час приготування напоїв, «пробралися до каюти Рузвельта й обговорювали з ним справи, поки Черчилль не з’явився після ванни 45 хвилинами пізніше»[53].
Оскільки у вечері брали участь Анна та Сара, вона стала радше світською подією, ніж діловою зустріччю, на яку сподівалися британці. Стеттініус пізніше писав, що обговорення на «Квінсі» «знову послужили уточненням американських та англійських поглядів» на широкий спектр питань. Якщо розглянути список тем Стеттініуса, обговорених двома лідерами на формальних та неформальних сесіях, він справді вражає, адже охоплював усе від військової боротьби в Європі до майбутнього Німеччини, Польщі та Румунії, політики щодо Ірану й Китаю та світової організації миру. Проте мало сумніву, що більшість цих питань була згадана лише побіжно. Іден, який відвідав обід та вечерю на «Квінсі», скаржився у своєму щоденнику: «Мило, але жодну справу не було вирішено. Таким чином, для цієї мети спеціально організовано вечерю, яка була не успішнішою, ніж обід. Неможливо навіть наблизитися до розгляду справ»[54].
Уночі проти 2 лютого літаки з членами американської та британської делегацій покинули аеропорт Луки та попрямували до аеропорту Саки в Криму. Виліт із Мальти розпочався о 23:30: американські C-54 і британські «Йорки» та «Спітфаєри» злітали з десятихвилинними інтервалами. Літак президента, спеціально обладнаний для потреб Рузвельта та відомий особовому складу військово-повітряних сил як «Священна корова», адже зазвичай посилено охоронявся під час перебування на землі, злетів о 3:30 ранку. На цей час президент заснув у своєму відділенні. Він відбував із Мальти, не скомпрометувавши своєї головної мети, — його руки не були зв’язані попередньою угодою із британцями. Він був вільний прийняти у Ялті будь-яку стратегію на власний розсуд.
Розділ 3
Царський курорт
Літаки, що перевозили делегації союзників, пролетіли над Середземним морем до Греції, а потім повернули на північ, продовжуючи летіти над Туреччиною та Чорним морем. Вони летіли зі швидкістю понад 200 кілометрів за годину на висоті приблизно 1800 метрів, саме таку висоту рекомендував лікар президента. Для досягнення пункту призначення їм знадобилося майже сім годин.
Рузвельта й Черчилля супроводжувало по шість винищувачів. Проте основна проблема полягала не в літаках супротивника, а в можливих ворожих обстрілах залишками німецьких гарнізонів на островах Егейського моря. Тиждень тому один із літаків, який віз головного охоронця президента Майкла Рейлі та його екіпаж на ознайомчу поїздку до Криму, відхилився від курсу під час шторму і втрапив під німецький обстріл над Критом, майже втративши хвіст. Машина Рейлі піднялася на 4500 метрів, щоб уникнути бурі (така висота вважалася надто небезпечною для президента з огляду на його схильність до високого кров’яного тиску), де крила літака почали обмерзати. Рейлі пощастило долетіти до місця призначення живим.
Німецькі зенітники були однією проблемою, а радянський «вогонь по своїх» — іншою. Після особистого втручання Сталіна радянці погодилися, що один американський офіцер може бути розміщений на кожній радянській протиповітряній установці у східному Чорномор’ї, проте це нічого не гарантувало. Наприкінці січня радянські зенітники відкрили вогонь по британському літаку, який не виконував радянських правил. Наближаючись до радянської території, літаки союзників повинні були виконати ідентифікаційний маневр, увійти у 30-кілометровий коридор, зробити попередньо узгоджений поворот праворуч, а потім приземлитися на злітну смугу Сакської авіабази. Радянські пілоти, перебуваючи у стані повної бойової готовності на випадок нападу супротивника, отримали наказ збивати будь-який літак, який не реагував на їхні сигнали. Командувачі довели до їхнього відома, що якщо вони не зіб’ють ворожий літак, то можуть не повертатися, і пілоти серйозно поставилися до цієї вказівки[55].
Черчилль, чий «скаймастер» покинув аеропорт Луки за п’ять хвилин після Рузвельта, згадував у своїх мемуарах «довгий і холодний політ». Зрештою, він ставився дедалі критичніше до самої ідеї проведення конференції в Ялті. «Якби ми змарнували десять років на дослідження, ми не змогли б знайти гірше місце в світі, ніж Ялта, — поскаржився Черчилль Гаррі Гопкінсу в січні. — У цих районах процвітає тиф і смертельно багато вошей». Звіт Гопкінса, отриманий президентом на шляху до Мальти, глибоко обурив Майкла Рейлі, який переконав президента: «Умови не такі жахливі, як повідомляє Черчилль, а росіяни їх навіть покращили»[56].
«Священна корова» президента приземлилася на Сакському аеродромі 3 лютого о 12:10 за місцевим часом. Усе відбулося без заминки, окрім того, що радянці не зрозуміли, чому супровідні літаки Рузвельта не виконували інструкцій: вони кружляли над аеродромом Сак замість того, щоб сісти на аеродромі Сарабуз біля Сімферополя, столиці Криму. За двадцять хвилин супровідні літаки Черчилля почали діяти аналогічно. Поки радянські командувачі повітряних сил намагалися з’ясувати, що пішло не так, Анна Беттіґер отримала насолоду від споглядання шоу, вражена видовищем шести винищувачів Черчилля «Локхід P-38», які кружляли над повітряною базою[57].
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ялта. Ціна миру», після закриття браузера.