Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

class="p1">Коли літаки Рузвельта й Черчилля приземлилися, більшість членів американської та британської делегацій уже була на місці. Вони або проводили час у наметі, де були виставлені шампанське, горілка, ікра та інші російські делікатеси, або вже були на шляху до Ялти. Першим гостем у літаку президента став В’ячеслав Молотов, а потім Черчилль. Рузвельт використав спеціально розроблений ліфт, щоб вийти зі свого літака, а потім його доправили до ленд-лізингового джипа, наданого радянцями. Сидячи в машині разом із прем’єр-міністром і Молотовим, Рузвельт оглядав радянську почесну варту.

Лікар Черчилля, лорд Моран, явно не був радий бачити, як його пацієнт пішки йде за джипом Рузвельта. «Прем’єр ішов збоку від Президента, подібно до індійської служниці, яка колись супроводжувала фаетон королеви Вікторії в старості», — зазначив він у своєму щоденнику. Його опис президента не лестив Рузвельтові. «Президент мав старий, худий і виснажений вигляд, — писав Моран. — Він сидів, дивлячись прямо перед собою, із відкритим ротом, так наче не тямив, що ж відбувається». Анна також непокоїлась і визнала, що він «здавався втомленим після важкого вчорашнього дня та короткого нічного сну в літаку». Радянські лікарі, яких привезли на аеродром Сак, щоб оглянути Рузвельта, дійшли висновку, що він був виснажений, а його здоров’я — у поганому стані[58].

Американці та британці сіли в кортеж ленд-лізівських «паккардів» та «Зі-Сів» — броньованих радянських військових VIP-автомобілів — і полишили Саки в оточенні радянських чиновників та співробітників служби безпеки невдовзі після 1-ї години дня за місцевим часом, сподіваючись доїхати до Ялти до настання ночі. Вони рушили до Сімферополя, а потім повернули на південь, на гірську дорогу до приморського міста Алушти. Досягнувши Чорного моря, повернули на захід і поїхали «шляхом Романових» до Ялти. За наказом Наркомату внутрішніх справ (НКВС), який відповідав за безпеку, дорогу очистили не тільки від снігу, а й від більшості транспортних засобів і навіть пішоходів. Весь маршрут до Сімферополя охороняли радянські війська з озброєними солдатами, розташованими на відстані приблизно 15 метрів один від одного. Особливістю радянської почесної варти було те, що значна кількість бійців уздовж дороги до Ялти були жінками.

Гостей розважив особливий салют, який давали вздовж маршруту кавалькади. «Коли проїжджав президентський автомобіль, — згадував Чарльз Болен, — солдати, багато з яких були дівчатами, рвучко робили російський салют — різкий рух руки, щоб виставити гвинтівку під кутом 30 градусів до тіла». Анні Беттіґер солдати здалися «охайними і стрункими», але Майкла Рейлі, головного охоронця, який подорожував тим же автомобілем, що і президент та його дочка, побачене не вразило. «Деякі російські військові, — писав він у своїх мемуарах, — були настільки крихітними, що їхні давні “Спрінґфілди” були більшими, ніж бійці, які їх носили. Під час ближчого розгляду ці запеклі солдати виявилися дівчатами-підлітками, хоч вони таки були бійцями Червоної армії»[59].

З вікон мандрівники бачили дорогу, війська та ландшафти — рівні степи, потім гори, — позначені беззаперечними прикметами війни, що лютувала тут лише кілька місяців тому. «Пейзажі, що змінювалися за вікном, були завалені згорілими танками, розваленими будівлями та зруйнованими німецькими вантажними потягами, які були покинуті та спалені нацистами під час відступу з Криму», — писав Рейлі, повторюючи запис, поданий у подорожньому журналі президента, та майже кожен інший спогад учасників конференції. Рузвельта настільки вразили сцени руйнувань, що під час першої зустрічі зі Сталіним він заявив, що «став більш кровожерливим стосовно німців, ніж рік тому».

Коли кавалькада досягла Сімферополя, мандрівники нарешті дістали шанс розглянути зблизька місцевих мешканців. «У цілому всі здаються надзвичайно добре нагодованими і здоровими», — написала у щоденнику Анна Беттіґер. Спостереження Анни поділяла Кетлін Гарріман, двадцятисемирічна донька посла США в Москві, яка раніше приїхала до Ялти поїздом через південну Україну. Місцеві селяни видавалися їй «набагато благополучнішими, ніж ті, які мешкали навколо Москви».

Донька президента детально описала зовнішність радянських громадян, яких вона могла побачити з вікна своєї машини. «І чоловіки, і жінки, і діти одягнені в надзвичайно невиразний за кольором та стилем одяг, — зазначила вона. І додала: — Проте вбрання зручне і тепле, хоч іноді на вигляд зношене». Анну найбільше вразила майже цілковита відсутність чоловіків (крім солдатів). «Багато дитячих облич, — писала вона, — на вигляд набагато старші за свої роки». Жінки також на вигляд значно старші, а їхні обличчя вкривали дуже глибокі зморшки». Вона продовжувала: «Це не дивно, коли ви бачите, наскільки важко ці жінки працюють. Вони носять неймовірні тягарі на своїх спинах»[60].

Це була довга поїздка, майже шість годин від Сак до Ялти, а машини йшли зі швидкістю приблизно 30 кілометрів за годину. Черчилль нудився автомобільною поїздкою. «Христе! Ще п’ять годин», — скаржився він своїй доньці Сарі Олівер. Анна захищала свого батька президента Рузвельта й наполягала на поїздці з ним, щоб йому не довелося «вести розмову» з іншими членами делегації. Вони їли бутерброди в дорозі, і Анна відмовилася зупинитись на обід у Сімферополі. (Вона врешті-решт погодилася зупинитися на кілька хвилин, лише щоб скористатися вбиральнею.) «Коли ми туди прибули, я з жахом виявила, що Молотов випередив нас, — і стіл був накритий горілкою, вином, ікрою, рибою, хлібом, маслом — і одному Богу відомо, що послідувало б за цим», — написала Анна у своєму щоденнику. Американці поїхали без обіду, але британці були люб’язнішими. Лорд Моран мав «сумніви» щодо ікри, копченого лосося, молочного поросяти та шампанського. «Утім, прем’єр-міністр, — писав Моран, — любить хорошу їжу, і він незабаром став самим собою і навіть зробив кілька досить сміливих зауважень»[61].

Президент першим доїхав до місця призначення, Лівадійського палацу, але прем’єр-міністр був щасливішим, коли нарешті прибув до палацу Воронцова, розташованого за декілька кілометрів. Після обіду з шампанським поїздка здавалася не таким випробуванням. «Нам довелося їхати ще дві години, але це було приємно, — писала Сара Олівер своїй матері. — Тато перецитував практично цілого “Дон Жуана” і мав приблизно 30 хвилин сну». У своїх мемуарах Черчилль описав «блискуче сонячне світло», яке привітало його групу, коли та перетинала гори. Відповідно до інших записів, це був похмурий день із «хмарами, які, знижуючись, плювали дощем і дрібним мокрим снігом». Сара писала, що на шляху із Сімферополя до Ялти «впала темрява, але передні фари освітлювали вартових, досі ще вишикуваних уздовж дороги». Досягнувши вілли Воронцова, місця розташування британської делегації, за чверть до восьмої, Черчилль наполіг на розмові з лордом Мораном та Ентоні Іденом. «Він був у чудовій формі, — писав Моран, — божився, що зараз може легко пройти такий самий автомобільний шлях, і навіть зауважив, що після такого переїзду міг би виголосити промову»[62].

Лівадійський палац, призначений штаб-квартирою американської делегації, насправді розташовувався не в місті Ялті, яке Рейлі описав як «стерте на сміття» військовими діями, а в селищі за 7 кілометрів від міста. «Розташований на висоті понад 150 футів (30 метрів) над рівнем моря», зазначав автор журналу подорожей Рузвельта у лютому 1945 р., палац «довершує неймовірну панораму гір та моря на сході й півночі». «Три палаци, в яких жила “Велика трійка”, — це єдині будівлі, які залишилися недоторканними», — написала Анна у своєму щоденнику. «Царі та багатії прибували поїздом до Севастополя, там сідали на