Читати книгу - "Утопія; Місто Сонця"

«Безперечно, навіть найглухішим, — погодився я.— Але я зовсім не дивуюся цьому, та й, правду кажучи, мені здається, що немає потреби вести такого роду розмови чи давати такі поради, коли ти впевнений, що вони не знайдуть відгуку. Справді-бо, яку користь має принести або в який спосіб може вплинути така незвичайна промова на тих, в чиїх умах глибоко закоренилися цілком протилежні погляди? Така схоластична філософія може бути приємною серед друзів у невимушеній розмові, але не місце їй на радах володарів, де з великою серйозністю обговорюються важливі справи».

«Саме це я й казав,— додав Рафаїл,— у володарів немає місця для філософії».— «Звичайно,— мовив я,— немає місця для схоластичної філософії[82], яка вважає себе придатною всім і всюди. Але є інша філософія, життєвіша, що знає, на якій сцені їй виступати, і, пристосувавшись до неї, грає свою роль вміло й добропристойно в тій п’єсі, яку підказує життя. Такою філософією й треба керуватись. Уявім собі, що під час вистави якоїсь комедії Плавта[83], де домашні раби верзуть усілякі дурниці, ти вийшов би наперед на сцену в одязі філософа й почав декламувати з трагедії „Октавія“[84] уривок, де Сенека розмовляє з Нероном. Хіба не краще було б тобі зіграти роль німого статиста, ніж недоречною декламацією влаштовувати для публіки таку трагікомедію? Певна річ, ти зіпсував би і спотворив поставлену п’єсу, якби вніс у неї щось стороннє, хоч би твій додаток був кращий від оригіналу. Грай якомога краще ту п’єсу, яка в тебе на руках, і не внось у неї плутанину тим, що спадав тобі на думку з іншої п’єси, хоч би й кращої.

Так стоять справи і в державі, і на нарадах у володарів. Якщо неможливо викоренити помилкові погляди, якщо ти не спроможний відповідно до своїх переконань вилікувати давно закоренілі пороки, то з цієї причини не слід відмовлятися від служіння державі, як не годиться під час бурі покидати корабель лише тому, що ти не здатен втихомирити вітри. Але не треба насильно втовкмачувати незвичайні й нечувані помисли людям, які дотримуються протилежних поглядів, якщо можеш здогадатися, що вони не матимуть у них ніякої ваги. Краще іти до мети кружною дорогою і старатися в міру сили виконати все успішно. Якщо ж не зумієш домогтися того, щоб у якійсь справі взяло верх добро, то постарайся принаймні применшити вплив зла. Адже неможливо, щоб усе на світі було прекрасне, коли не всі люди хороші, та я й не сподіваюсь, що це станеться протягом кількох найближчих років».

Рафаїл зауважив: «Із цього не може вийти нічого іншого, як те, що, намагаючись вилікувати від шаленства інших, я сам разом з ними зсунуся з глузду. Бо якщо я хочу казати правду, то мушу її казати. Зрештою, я не знаю, чи личить філософові казати неправду, але, у всякому разі, це не в моїй натурі. Можливо, ця моя промова буде неприємна й прикра отим королівським радникам, однак я не бачу, чому вона, попри свою незвичайність, повинна здаватись їм безглуздою. Якби я з’ясував тобі, які думки виклав Платон у своєму творі „Держава“[85], або те, що роблять утопійці у своїй державі, то хоч усе це, звичайно, виглядало б дуже добрим, але могло б тобі видатись чимсь чужим, тому що тут у кожного є приватна власність, а там — усе спільне. Якщо йдеться про мою промову, то вона, застерігаючи від небезпек і вказуючи на них, може не сподобатись тим, які, йдучи протилежним шляхом, вирішили скинути у провалля разом із собою й інших; та й що в моїх словах було такого, про що не слід було б говорити всюди публічно? У всякому разі, я гадаю, що коли ми повинні замовчувати як незвичайне і недоречне всі істини, що їх порочні звичаї людей зробили такими, то, значить, і від християн слід нам приховувати багато дечого із учення Христа, однак він не тільки заборонив приховувати, а й велів навіть одверто із дахів проповідувати своїм учням те, що нашептав їм на вухо[86]. Переважна частина його вчення не менш суперечить звичаям сьогоднішніх людей, ніж висловлені мною погляди. Щоправда, проповідники, люди хитрі, пішли, очевидячки, за твоєю порадою і, побачивши, як важко людям погодити свої звичаї з релігійними вимогами Христа, пристосували його вчення, немов лінійку з м’якого свинцю[87], до людських звичаїв, щоб принаймні сяк-так їх поєднати. Проте, як мені бачиться, їм удалося домогтися тільки того, що нечесні люди можуть спокійнісінько чинити зло. Та й я, мабуть, досяг би того ж результату, якби брав участь у нарадах володарів. Виходить таке: або я висловлюватиму думки, відмінні від тих, що їх мають усі інші (а це означало б, що не можна так думати), або думатиму так само, як інші,— однаково я стану тоді, як каже Мікіон у п’єсі Теренція[88], підсобником їхнього безумства. Я не можу збагнути, що означає цей твій кружний шлях, яким, на твою думку, треба прагнути до того, щоб на випадок, коли не можна все зробити досконалим, то хоча б уміло повернути справу і перетворити її по змозі в якнайменше зло. На нарадах володарів немає місця для подвійної гри, там треба відкрито схвалювати найгірші поради й підписуватися під найзгубнішими постановами. А той, хто навіть скупою похвалою дає згоду на безчесні постанови, достойний називатися шпигуном і майже зрадником.

Більше того, опинившись у такому оточенні людей, яким легше зіпсувати навіть найкращу людину, ніж самим виправитися, ти не зможеш чим-небудь корисним прислужитись державі. Спілкування з такими розбещеними людьми або зіпсує тебе, або, якщо вдасться тобі зберегти чесність і невинність, ти будеш змушений прикривати чужу злобу і глупоту. Отже, немає й мови, щоб оцим кружним шляхом можна було що-небудь змінити на краще. Тому Платон у своєму чудовому порівнянні доводить, що мудреці мають право утриматись від участі в правлінні державою[89]. Бо вони бачать, що народ, заполонивши вулиці, мокне під зливою, але не можуть намовити людей сховатися від дощу й зайти в будинки. І ось мудреці, знаючи, що коли вийдуть на вулицю, то нічого не доб’ються, а тільки промокнуть