Читати книгу - "Герої (не)війни"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Женя не міг зрозуміти, навіщо його тримали. Адже обміняти його на своїх не було жодного шансу. Аж поки не став свідком страшної історії. «Псевдоволонтера» витягли з його камери, дали в руки пістолет і наказали вистрелити. Потім зняли відбитки пальців. Сказали, що з цієї зброї щойно убито сепаратиста. І якщо він, псевдоволонтер, завтра не перепише на «штаб» свою квартиру, то надовго сяде за вбивство. Після цього відпустили.
Зараз Женя часто їздить на лінію фронту — уже як журналіст. Спокійний і добрий, він може розлютитися лише з однієї причини — війна.
Коли я пишу ці рядки, у нього день народження. Многая літа, Женю.
Зодчий
У мене нема голосу і проблеми зі слухом, але в юності, трохи хильнувши, я любив співати з друзями народних пісень. Особливо популярною в нас чомусь була лемківська «Кедь ми прийшла карта на роковаць». Відомою вона стала завдяки виконанню Тараса Чубая і групи «Плач Єремії». Ліричному герою приходить повістка, і він просить тата: «Неню ж, ти мій, неню, піди ж ти за мене на ту войну».
Під час останніх хвиль мобілізації я часто згадував ту пісню. Після першого патріотичного запалу добровольців відчутно поменшало. Від повісток ховаються у родичів чи за кордоном. Військкомати відверто полюють на потенційних солдатів. Смерть здалеку приходить у кожну домівку.
Я в потягу Івано-Франківськ—Київ.
— Знаєш, куди я їду? — питає мене круглолиций чоловік у тамбурі.
— До Києва? — питаю.
— Нє. У Києві пересадка. Далі на Москву.
— Он як. На москалів працюєш?
Він дістає з пакету дволітрове пиво. Воно тепле.
— А що робити? — він трохи втягує живіт. — У мене двоє дітей. Я з Надвірної. Гуцул. Роботи нема. Дві вищі освіти. І мушу їхати до москалів. На стройку. Але я там кажу, що я бандера. І ніхто нічого. Кричу, що бандера, а вони мовчать.
— Пиз…ш, — раптом втручається в розмову високий сивий чоловік. — Тебе б там за бандеру зразу скрутили.
— Не пи…у. Кричу, що бандера!
— Ви теж до Москви? — питаю у старого.
— Нє, не так далеко, — він прикурює нову сигарету від попередньої. — На фронт. Замість сина іду добровольцем. «Дніпро-1».
— Замість сина? — У мене відбирає мову.
— Домовився з воєнкомом. Їм головне цифра. То яка різниця? Мені 55, уже нажився, а син хай ще поживе.
Бандера з Надвірної мовчить.
— Ви мєнт? — питаю я, згадуючи, що «Дніпро-1» — батальйон МВС.
— Було колись. А взагалі я зодчий.
Чоловік прикурює уже третю поспіль сигарету, я йду з тамбуру. У голові крутиться: «Кедь ми прийшла карта на роковаць…»
Студент
Про «Студента» мені розповів Ч., а Ч. служить у такому підрозділі, про який розповідати геть нічого не можна. Тому тільки про «Студента». Він народився і виріс у Красноармійському Новоазовського району Донецької області. Так багато слів і жодної інформації для мешканця Кіровограда чи Лондона. Це таке маленьке селище у Приазов’ї, майже на кордоні з Росією. Він учився у Маріку — так називають Маріуполь. Якщо хтось розповість про нього щось більше, я спробую написати про нього ще. Його звати Микола Пічул. Його звали Микола Пічул… Він записався добровольцем у батальйон «Донбас». Одним із перших. І патрулював власне селище, яке до серпня 2014-го було під українською юрисдикцією.
Про той вечір відомо мало. Було 27 липня 2014-го.
Він просто стояв. Бачив, як п’яні бійці однієї з бригад (а чого ховатися — негероїчні солдати героїчної 93-ї) почали чіплятися до його друзів. «Шо, ватнікі?!» — кричали вони. У них була влада — автомат. Автомат — серйозна влада там, де нема іншого автомата. Автомат і алкоголь — уже не влада, а диктатура. Терор. У «Студента» було загострене відчуття справедливості. Мабуть, він тому й пішов добровольцем у «Донбас». Мабуть, того вечора саме через це почуття він почав з’ясовувати стосунки з п’яними десантниками. Захищати своїх. Від реальних «ватніків».
Вони вбили його пострілом у голову. Свої. Свого. Місцевого.
Зараз Красноармійське Новоазовського району окуповане так званим «ДНР». По суті — Росією. Можливо, цього б не сталося, якби не той інцидент. Убивство власного захисника п’яними «чужими». Про це писали.
Алексей Герман:
«Привет. Сегодня с утра убили моего боевого собрата. Убили не сепаратисты, убили бойцы 93-бригады. Убили выстрелом в голову бойца, который вступился за гражданских, который не давал пьяным солдатам бесноваться… это уже вторая смерть от 93-бригады в нашей группе… на глазах у Мустафы Найема до этого было убито «…», сегодня убили «Студента» — он действительно был студентом, оформил академический отпуск, чтобы защищать Родину. По первому делу толстожопы командиры пытаются затормозить расследование, по второму комбат говорит не разглашать. Суки… это чьи родители или дети… что вы хотите замять? Неспособность командиров контролировать личный состав? Напуганные личной ответственностью? Если строится новая армия, то тех подлецов, которые позволяют себе подобные преступления, надо привлечь к ответственности!!! Опять замалчивания, опять какие-то тёрки и договаривания… Студент на фото в тельнику слева… Он отлично воевал, он мог стать отличным отцом. Две недели назад ему исполнилось 22 года. Ниже статья Мустафы…»
У статті Мустафи Найєма нема нічого про вбивство «Студента». Там про інше вбивство — не менш безглузде. Наведу тут коротко пост колишнього журналіста, а нині народного депутата в «Українській правді»:
«Я приехал в город N и планировал в тот же день выехать дальше, на восток. На месте договорился с бойцами одного из батальонов — нам было по пути. Ребят знал давно, доверял им на сто процентов.
Выехали после обеда на большом внедорожнике с открытым кузовом. В машине нас было семеро: трое в кабине, четверо в кузове. Было жарко, майка под бронежилетом промокла насквозь, и я сам попросился в кузов. Места было немного, сел спиной по ходу движения, опершись на кабину, ноги уперлись в баллоны с водой.
Камеру выключил и отложил рядом. Снимать ничего не планировал, поскольку ничего неординарного по пути не ожидалось. Дорога пролегала по территории, которую контролировали украинские войска. Всё как обычно — дружественные блокпосты, местами «зеленка», степь.
Из города выехали спокойно. Уставшие после утреннего боя и разморенные под солнцем бойцы расслабились. Ехали не быстро. Городок, куда мы направлялись, располагался километрах в семидесяти, доехать планировали минут за сорок.
Примерно в двадцати километрах от городской черты дорога расширилась. По обе стороны растянулись поля. Где-то вдалеке прямо на линии разметки видно БТР с украинским флагом. Дорога была уже достаточно широкой, чтобы разминуться.
Внезапно воздух прорезал выстрел. За ним еще один. Машину качнуло. Ребята, сидевшие в кузове, растерянно передернули затворы, выкрикивая: «Свои!» Пассажир на переднем сиденье успел крикнуть: «Вытяните руки! Руки вытяните!» Машина ощутимо замедлилась.
Крики уже слышались не только впереди машины, но и по бокам. Как выяснилось потом, бойцы из БТР высыпали вдоль дороги и держали машину на прицеле. Кто-то — позже говорили, что командир подразделения БТР, — крикнул: «Не стрелять!» Но было уже поздно. У кого-то сдали нервы.
Прозвучало с десяток выстрелов. Кто и куда стрелял, было не разобрать. Отстреливались ли наши, из машины, я так и не понял. Наверное, да. Но те, кто был на дороге, стреляли уже не только впереди, но и по бокам.
Сзади послышалось два или три
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Герої (не)війни», після закриття браузера.